Глава 70

Він не рушив одразу.

Наче відповідь ще не завершилась.

Телефон ще був у руці.

Екран — темний.

Артур не поспішав.

Уперше — не гнав.

Не тікав.

Не доводив.

І це було новим станом.

Місто зустріло його звичайністю.

Справжньою.

Нерівною.

Мокрий асфальт.

Жовті плями ліхтарів.

Десь далеко — сирена.

Жива.

Не ідеально змодельована.

Кроки навколо.

Машини.

Світло.

Місто жило.

А всередині —

щось зрушилось.

Артур ішов, і в голові більше не було шуму.

Лише напрям.

Ренд скинув адресу через п’ять хвилин.

Повідомлення.

Коротке.

Нерівне.

«LХ-2
17/34

Не світитися.»
 Артур ледь усміхнувся.

— Звісно.

Він зловив машину.

Сів мовчки.

Назвав район.

Без деталей.

Водій не став питати.

І це було добре.

Дорога тягнулась крізь місто, яке він наче бачив уперше.

Без фільтра.

Без сценарію.

Люди на зупинках.

Хтось сварився.

Хтось сміявся.

Хтось просто мовчав у вікно.

Вони не були NPC.

Вони були… складнішими.

І від цього — важчими.

І ціннішими.

Машина зупинилась біля низької будівлі, ніби випадково залишеної в цьому місці.

Цегла потемніла від часу, місцями — підлатана іншою, світлішою, ніби ремонт робили не для вигляду, а щоб просто втримати конструкцію.

Вікна були різні: частину забили металевими листами, частину залишили як є. За одним із них ледь жевріло тепле світло — не яскраве, але живе.

Занадто живе — для такого фасаду.

Артур затримав погляд на вікні довше, ніж треба.

Світло не мерехтіло.

Трималось рівно.

Вивіски не було.

Лише стерта фарба на стіні, де колись щось писали. Тепер — пляма, яку ніхто не намагався відновити.

Біля входу — старі бетонні сходи. Оббиті краї, тріщини, сліди часу. Поруч — обрізок кабелю і металева рама від чогось давно зламаного.

Двері — важкі, промислові, перефарбовані вручну. Шари фарби накладались один на один, не приховуючи попередніх.

Збоку — вузький прохід між стіною і парканом. Темний. Такий, що не виглядав випадковим.

І тиша.

Не повна.

Десь гудів трансформатор.
Десь клацав метал.

Наче будівля досі дихала.

Артур не перевіряв адресу.

Він уже знав — це тут.

Він розрахувався.

Вийшов.

Двері були відчинені.

Наче чекали.

Артур зайшов.

Місце було дивне.

Не бар.
Не офіс.

Щось між.

Стара майстерня на околиці міста, перероблена під щось своє.

Всередині пахло пилом і електронікою.

Старою.

Перегрітою.

Живою.

Металеві столи.
Розкидані кабелі.
Старі монітори, що тримались швидше на впертості, ніж на логіці.

Світло — тепле.
Лампове.
Нерівне.

Але під цим — інше.

Занадто багато ізоляції.
Занадто правильна тиша.

І жодного випадкового сигналу.

Артур це відчув одразу.

Не очима.

Глибше.

Тут нічого не працювало «просто так».

— Ти довго їхав, — пролунав голос з темряви.

Не гучно.
І не звідти, де його чекали.

Артур повернувся.

Чоловік сидів у тіні, за столом, який здавався звичайним — якби не дрібниці.

Руки — спокійні.
Занадто спокійні.

Пальці лежали на клавіатурі, не рухаючись.
Але система жила.

Екрани світилися не яскраво — стабільно.
Без мерехтіння.
Без шуму.

Так не буває зі старою технікою.

— Ти запізнився, — додав він.

І тільки тоді підняв погляд.

Спокійний.
Чіткий.

Без цікавості.

Артур не здригнувся.

— Ти ж знаєш, я люблю ефектні входи.

Коротка пауза.

— Мені потрібен доступ.

Кутик губ хакера ледь здригнувся.

Не усмішка.

Швидше… реакція на передбачуване.

— Усім потрібен доступ.

Пауза.

Коротка.
Зібрана.

— Питання — до чого саме.

Він трохи нахилив голову.

І в цей момент щось змінилось.

Ледь помітно.

Але достатньо, щоб стало ясно:

він не просто працює з системою.

Він її відчуває.

Як продовження себе.

І, можливо,
колись
створював її частинами.

Артур різко вдихнув.

І на секунду —

дивне відчуття.

Наче він дивиться на варіацію себе.

Інший шлях.

Інший вибір.

— Ти виглядаєш гірше, ніж у моїй голові, — сказав Ренд, оглядаючи Артура.

— Ти теж не дотягуєш до генія, — відповів Артур.

Ренд хмикнув.

— Добре. Значить, все ще ти.

Вони мовчки потисли руки.

Коротко.

— Пішли, — сказав Ренд.

Він провів Артура вглиб майстерні.

За металеві стелажі.

За імпровізовану перегородку.

І там —

інший світ.

Екрани.

Кабелі.

Сервери.

Не ідеальні.

Не стерильні.

Реальні.

— Ласкаво просимо в те, що залишилось від правди, — сказав Ренд.

Артур повільно оглянувся.

— Тут ти живеш?

— Тут я не вмираю, — коротко відповів Ренд, сідаючи на диван і кивком вказавши Артуру на крісло.

Пауза.

— Розповідай.

Артур не сів.

Залишився стояти.

— Вона... — почав він. — Моя мати не померла. 

Ренд не перебив.

— Її свідомість розбили.

На частини.

І розмазали по системі.

Ренд повільно зняв окуляри.

Протер.

— Хто?

Артур подивився прямо.

— Мій батько.

Тиша.

— Звісно, — видихнув Ренд. — Хто ж іще.

Він відкинувся на спинку дивана.