Глава 69

Він не озирнувся.

Хоч відчував — батько стоїть у дверях.

Дивиться.

Не зупиняє.

Сад прийняв його назад тихо.

Трава волога.

Повітря густе.

Живе.

Артур пройшов до хвіртки.

Провів рукою по дереву ще раз.

Тепер — не як перевірку.

Як… точку.

— Я повернусь, — тихо.

І це вже не обіцянка.

План.

Він вийшов на стежку.

І лише тоді дістав телефон.

Екран спалахнув різко.

Яскраво.

Надто.

Список контактів.

Порожній для нього.

Але не зовсім.

Артур не шукав ім’я.

Він створював.

«Мама»

Занадто просто.

Занадто пізно.

Артур стер.

Подумав.

І написав:

04:17

Палець завис.

Потім — зберегти.

— Це ще не ти, — сказав він тихо. — Але це шлях до тебе.

Контакт залишився.

Порожній.

Без номера.

Але… не порожній.

Артур рушив далі.

Назад до дороги.

На цей раз він не викликав таксі.

Йшов.

Довго.

І кожен крок збирав його.

Не розкидав.

Коли з’явились перші ліхтарі — Артур вже знав наступний крок.

Не лікар.

Не батько.

Система.

Але не як раніше.

Не як пастка.

Як інструмент.

Артур зупинився біля зачиненого магазину.

Скло відбило його обличчя.

І він затримався.

Подивився.

— Хто ти тепер?

Питання прозвучало вголос.

Без пафосу.

Відповідь не прийшла одразу.

Але була.

— Той, хто пам’ятає, — сказав він нарешті.

І цього вистачило.

Артур дістав телефон знову.

І цього разу — не створював.

Шукав.

Глибше.

Не в списку.

У пам’яті.

Номер.

Старий.

Майже стертий.

Але не зник.

Тепер — не «батько».

Інший номер.

Той, з ким він уже мав справу.

Давно.

Нерівно.

Але достатньо, щоб знати:
якщо хтось і може відкрити закриту систему — то це він.

Артур набрав.

Гудки.

Короткі.

Живі.

— Алло? — голос сонний. Молодий.

— Мені потрібен доступ, — сказав Артур.

Пауза.

— Хто це?..

Усмішка лише торкнулася губ.

— Той, хто тоді не погодився на твої умови.

Тиша.

Коротка.

І враз —
у голосі щось зрушилося.

— …Артур?

Кутик губ ледь здригнувся.

— Привіт, Ренде.

Пауза зависла.

А потім — короткий сміх.

Нервовий.

— Я вже думав, ти — глюк.

— Був, — відповів Артур. — Тепер ні.

Пауза затягнулась на частку секунди.

— Що треба?

Артур перевів погляд на місто.

На світло.

На хаос.

— Зібрати людину.

Тиша.

Довга пауза.

— …Ти серйозно? — обережно сказав Ренд. — Це не код.

— Я знаю.

Коротко.

— Але це система.

І ти її бачиш.

Тиша.

—  Так.

Пауза.

— Ти не просто лізеш у систему. Ти розумієш?

Артур підняв погляд.

— Я вже там був.
— Ти допоможеш.

Ще одна пауза.

Глибша.

— …Добре, — тихо.

— Але це буде брудно.

Артур усміхнувся.

Вперше — по-справжньому.

— Нарешті.

Коротка пауза. 

— Скину точку.

Зв’язок обірвався.

Артур опустив телефон.

І підняв очі.

Небо над ним було темне.

Нерівне.

Без симуляцій.

Без ідеальних зірок.

Але цього разу —

йому не потрібна була ідеальність.

Артур знав напрям.

І тепер —

йшов туди

сам.