Глава 67

Машина виїхала за місто швидко.

Надто швидко для цієї тиші.

Ліхтарі ставали рідшими. Дорога — темнішою. Асфальт місцями був латаний, ніби й тут щось колись «лагодили», але вже без системи — вручну.

Водій мовчав.

І це було добре.

Артур дивився у вікно.

Не на пейзаж.

У себе.

04:17 більше не било в голову, як помилка.

Воно… складалося.

Як ключ.

— Тут повернути? — раптом спитав водій.

Артур не здивувався.

— Так.

Машина звернула з траси.

Дорога звузилась.

Гравій.

Потім — майже ґрунт.

Дерева з обох боків.

Темні.

Живі.

Нерівні.

Пагорб відкрився раптово.

Простір.

Повітря.

Світло вечора повільно сповзало схилами.

— Зупиніться тут.

— Тут нічого нема, — буркнув водій.

Артур ледь усміхнувся.

— Саме тому.

Гальма скрипнули.
Машина зупинилась.

Він розрахувався і вийшов.

Машина розвернулась і поїхала.

Без вагань.

Тиша.

Справжня.

Жива.

І раптом —

відчуття.

Те саме.

Артур завмер на секунду.

Потім пішов.

Стежка була ледве помітна.

Але ноги знали.

Не пам’ять.

Глибше.

Трава шурхотіла.

Вітер проходив крізь крони.

І —

просвіт.

Він вийшов на пагорб.

І завмер.

Сад.

Дикий.

Нерівний.

Справжній.

Яблуні.

Старі.

З важкими гілками.

Трава — густа, з запахом сонця і вологи.

І будинок.

Той самий.

Живий.

Світлий.

З терасою.

З великими вікнами.

Наче хтось тут дихав.

Хвіртка.

Стара.

Перекошена.

Все як минулого разу.

Артур підійшов.

Рука завмерла перед деревом.

І в цей момент —

наклалося.

Малий він.

Тут.

Голос.

— Арті, не біжи так швидко…

Сміх.

І одразу — інше.

Фари.

У темряві.

Різкий рух.

Вона.

Мати.

За кермом.

Поспішає.

— Я не повернусь…

тихо.

Собі.

Телефон блимає.

Вона не відповідає.

І ще один шар.

Світло позаду.

Інша машина.

Далеко.

Але є.

Супровід.

Не випадковість.

Контроль.

Артур заплющив очі.

На секунду.

Щоб зібрати це.

— Ти тікала…

Це не була прогулянка.

Не переїзд.

Втеча.

— Він знав…

Артур різко вдихнув.

Відкрив очі.

І зробив крок вперед.

Хвіртка скрипнула.

Він пройшов.

Не в сад.

Далі.

Одразу до будинку.

Сходи.

Дерево під ногами тихо відгукнулось.

І там —

вона.

Собака.

Маленька.

Кудлата.

Та сама.

Сиділа біля дверей.

Наче чекала.

Підняла голову.

Подивилася.

Прямо.

Артур завмер.

Щось у цьому погляді було…

занадто знайоме.

Він повільно підійшов.

Присів.

Протягнув руку.

Собака не відступила.

Дала доторкнутись.

Тепло.

Справжнє.

І в цю мить —

дивне відчуття.

Наче легкий опік.

Не боляче.

Але різко.

Він придивився.

І на секунду здалося —

очі різні.

Одне — темніше.

Інше — світліше.

Артур моргнув.

І все стало звичайним.

Собака раптом сіпнулася.

Підвелась.

І втекла.

Без звуку.

— Ти теж тут була…

ледь чутно.

Він підвівся.

Повернувся до дверей.

Замкнено.

Артур нахилився.

І майже одразу знайшов.

Під вазоном.

Ключ.

Простий.

Реальний.

— Хтось доглядав…

Він вставив його в замок.

Повернув.

Клац.

Двері відчинилися.

Серце билось інакше.

Не страх.

Очікування.

Всередині — напівтемрява.

І запах. Солодкий.

Трави.

Сухі.

Дерево.

І ще щось — до болю знайоме.

Яблука.

Він увійшов.

Повільно.

Рука ковзнула по стіні.

Клац.

Світло.

Тепле.

Жовте.

І простір відкрився.

Майстерня.

Стіл.

Стілець.

Полиця з книгами.

Пензлі.

Скляні банки з травами.

Полотна.

Мольберт. Картина.

Тераса за вікном.

Вечір заходив всередину разом зі світлом.

Тут було життя.

Не стерте.

Не розібране.

Артур підійшов до картини.

Сад.

Цей.

Але…

інший.

Без меж.

Без хвіртки.

Без паркану.

Він торкнувся фарби.

Засохлої.

— Ти не тікала…

прошепотів.

— Ти відкривала.

І тут —

звук.

Тихий.

За спиною.

Крок.

Артур завмер.

Повільно обернувся.

У дверях стояв чоловік.

Темний силует.

Знайомий.

Занадто знайомий.

— Ти знайшов, — сказав він спокійно.

Батько.

Реальний.

Без глітчів.

Без затримок.

І від цього —

ще небезпечніший.

Артур дивився на нього довго.

— Ти її переслідував, — сказав нарешті.

Не питання.

Факт.

Батько ледь нахилив голову.

— Я не відпускав.

Тиша.

І в цій тиші

було все,

що ще залишилось сказати.