Глава 65

Він не кліпав.

Боявся, що якщо відведе погляд — рух зникне. Що це була не вона, а залишковий імпульс, випадковий нерв, механіка без сенсу.

Його пальці все ще тримали її долоню.

Теплу.

Справжню.

— Ще раз… — прошепотів він. — Будь ласка.

Ніби вона могла це почути.

Ніби це щось змінювало.

Тиша розтягнулась.

Секунда.

Друга.

Третя.

І нічого.

Артур повільно видихнув.

Напруга не зникла — просто змінила форму.

Сіла глибше.

— Так і має бути, — тихо сказав лікар за спиною. — Перші реакції… вони не завжди стабільні.

Артур не обернувся.

— Але це було? — коротко.

— Так.

Пауза.

— Це було.

Цього вистачило.

Не доказ.

Не гарантія.

Але — напрям.

Артур обережно відпустив її руку.

Пальці ще секунду трималися за його шкіру.

А потім — розімкнулись.

Він підвівся.

Ноги трохи не слухались.

Наче після довгого бігу.

Або після виходу…

з чогось.

— Що потрібно? — спитав він.

Лікар зробив крок ближче.

— Час.

Артур ледь усміхнувся.

Криво.

— Це не варіант.

Лікар затримав погляд.

Оцінив.

Не як пацієнта.

Як людину, яка не збирається чекати.

— Тоді… стимуляція, — сказав він. — Але це складно. І дорого. І не гарантує нічого.

Артур нарешті повернувся.

— Поясніть.

Вони вийшли в коридор.

Двері тихо зачинились за спиною.

— Її мозок… не пошкоджений критично, — почав лікар. — Але він не активний достатньо, щоб повернути свідомість.

— Як «сплячий режим», — тихо промовив Артур.

Лікар на секунду замовк.

— Можна і так сказати.

Артур опустив погляд.

Короткий спалах.

Слова Стелли.

Голос батька.

Код.

— Його треба… розбудити, — сказав він.

Не як питання.

— Саме так, — кивнув лікар. — Через стимуляцію пам’яті. Через емоційні тригери. Через знайомі сигнали.

Артур завмер.

Повільно підняв очі.

04:17.

— Якщо вона щось пам’ятає… — тихо  промовив він, — це має бути щось сильне.

— Найсильніше, — відповів лікар.

І тут Артур зрозумів.

Не одразу.

А як… накладання шарів.

Сад.

Хвіртка.

Голос.

Сміх.

— Я знаю, — сказав він.

І вперше за довгий час —

без сумніву.

— Мені потрібно відтворити її світ.

Лікар насупився.

— Ви маєте на увазі…?

— Все, — перебив Артур. — Запахи. Звуки. Світло. Деталі.

Крок ближче.

— Її пам’ять розсипана. Але вона десь там. Я це знаю.

Лікар мовчав.

Довше, ніж треба.

— Це… нестандартно, — озвався нарешті. — Але теоретично можливо.

— Практично, — поправив Артур.

Погляди зустрілись.

І цього разу лікар не сперечався.

— Вам потрібна команда, — сказав він. — Обладнання. Доступи.

Пауза.

— І гроші.

Артур ледь усміхнувся.

Цього разу — майже спокійно.

— З цим проблем не буде.

Але в цій усмішці вже не було того старого Артура.

Мажора.

Гонщика.

Це було щось інше.

Глибше.

Жорсткіше.

Він ще раз глянув на двері палати.

— Я повернусь, — тихо промовив він.

Не лікарю.

Не собі.

Їй.

І пішов.

Коридор здавався довшим, ніж коли він заходив.

Але тепер Артур не губився.

На виході він зупинився.

Дістав телефон.

Подивився на екран.

Порожньо.

Жодних повідомлень.

І раптом —

дивне відчуття.

Наче має бути.

Хтось.

Стелла.

Артур завмер.

Пальці трохи стиснули телефон.

Нічого.

Лише відбиток.

В пам’яті.

В тілі.

Десь між ударами серця.

— Я знайду тебе, — тихо сказав він.

Сам собі.

І не тільки.

Він вийшов на вулицю.

Холодне повітря вдарило в обличчя.

Справжнє.

Артур рушив вперед.

Не знаючи точно, як.

Але точно знаючи — навіщо.

Бо вперше

це був не квест.

Це було життя.

Ранок тільки збирався.

Ліс ще тримав ніч.

Сирий. Ще не прокинувся до кінця.

Волога в повітрі.

Тиша — глибока, не міська.

Артур поспішав.

Кроки швидкі, майже збиті.

Стежка під ногами — нерівна, з росою.

Гілки чіпляли куртку.

Він майже біг.

Стежка вела до узбіччя, де він кинув машину.

Біля повороту Артур зупинився.

Щось змусило.

На секунду.

Озирнувся.

Коротко.

Через плече.

Будівля стояла між деревами.

Низька.

Непримітна.

Без фасаду.

Без «входу».

Лише стіна і тиша.

Ніби її й не було.

Легко не помітити, якщо не шукати.

І тільки збоку —

тьмяна вивіска.

Ледь жива.

Майже згасла.

«Нейрореабілітаційний центр».

Жодного логотипа.

Жодного життя.

Літери мигнули.

І знову майже згасли.

Артур дивився довше, ніж треба.

Наче перевіряв —

це було

чи здалося.

— Добре… — ледь чутно.

Він розвернувся і побіг швидше.

Машина стояла там, де Артур її кинув.

На узбіччі.

Чужа серед цього лісу.

Він рвонув двері.

Сів.

Ключ.

Двигун схопив одразу.

Артур різко смикнув кермо.

Шини зірвались у скрегіт.

І він уже їхав.

Без звуку.

Не озираючись.

Тільки вперед.

Місто жило.

Без нього.

Без системи.

Без сценарію.

І тепер —

Артур мав з цим справу.

Асфальт — справжній, важкий — біг під колеса.

Швидкість зростала.