Глава 63

Вивіска майже не світилась:

«Нейрореабілітаційний центр»

Без гучних назв.
Без брендів.

Артур зупинився.

Дихання збилось.

Не від втоми.

Від… впізнавання.

— Тут, — сказав він тихо сам до себе.

І зайшов.

Всередині було тепло.

І занадто тихо.

Не як у симуляції.
Інакше.

Тут тиша не була відсутністю звуку.

Вона була… насиченою.

Як лікарняна ніч.

Ресепшн.

Жінка за столом підняла очі.

Жива реакція.
Затримка в погляді.
Легка втома.

Не NPC.

— Вам допомогти?

Артур відкрив рот.

І вперше за довгий час…

не знав, що сказати.

Бо тут не було сценарію.

— Я… — він зупинився. — Я шукаю пацієнтку.

— Прізвище?

Тиша.

Секунда.

І раптом —

04:17.

Спалах у голові.

— Воздвиженська, — сказав він.

І сам здригнувся від цього.

Жінка завмерла на мить.

Подивилась уважніше.

І щось змінилось у її погляді.

— Зачекайте.

Хвилини тягнулись повільно.

Надто повільно.

Тут не було «прискорити».

Не було «пропустити сцену».

Тільки чекати.

І бути.

Артур сів.

Руки — на колінах.

Серце — голосно стукало.

Нерівно.

Живе.

— Ви родич?

Голос — поруч.

Чоловік.

Лікар.

Не молодий.
Не старий.

Звичайний.

І саме це — найстрашніше.

— Я… син.

Слова прозвучали незвично.

Наче він їх вперше сказав.

Коридор.

Світло.

Запах антисептика.

Кроки.

Кожен — важливий.

— Вона у нас давно, — спокійно говорив лікар. — Стан стабільний. Без змін.

Без змін.

Це звучало як вирок.

Двері.

Пауза — але вже не штучна.

Справжня.

Перед чимось, що не можна відкотити.

Лікар відчинив.

Палата.

Світла.
Чиста.

І вона.

Артур зупинився.

Все всередині…

стиснулось.

Не як у симуляції.

Глибше.

Тихіше.

Болючіше.

Вона лежала нерухомо.

Обличчя — знайоме.

І водночас — ні.

Бо він ніколи не бачив його таким.

Спокійним.

Відсутнім.

Він підійшов.

Повільно.

Наче боявся, що вона зникне.

Як усе інше.

— Мамо…

Голос зламався.

Ледь чутно.

Жодної реакції.

Звісно.

Але…

він не відступив.

Сів поруч.

Подивився на її руку.

І раптом —

згадав.

Те, що залишив.

Там.

У капсулі.

Він витягнув із кишені маленький предмет.

Старий.
Потертий.

Дитячий.

Талісман.

Який чомусь опинився в траві під деревом там...

Разом із ним.

Артур поклав його в її долоню.

Обгорнув пальці.

Тепло.

Справжнє.

Не ідеальне.

— Я знайшов тебе, — тихо сказав він.

— Не так… як думав.

Але…

знайшов.

Тиша.

Жива.

Не порожня.

І раптом —

ледь помітно.

Майже неможливо.

Палець.

Здригнувся.

Артур завмер.

Не повірив.

Завмер ще сильніше.

— Лікарю… — прошепотів він.

Але не відвів погляду.

Ще один рух.

Ледь.

Як помилка.

Як збій.

Або…

як початок.

Артур нахилився ближче.

Серце — вже не ритм.

Шум.

— Ти тут, — сказав він.

І цього разу —

вперше —

це було не питання.

Десь далеко за вікном їхав потяг.

Метал по металу.

Рівно.

Реально.

Без глітчів.

І цього разу

світ

не зник.