Глава 59

Артур уже виходив.

Коридори здавались коротшими.

Або він — швидшим.

Двері.

Повороти.

Світло.

Все проходило повз, як фон.

Артур не зупинився.

Коли двері лабораторії зачинилися за його спиною, світ не став простішим. Не став зрозумілішим. Навпаки — став важчим. Густішим. Реальнішим до болю.

Але тепер він знав, куди йде.

У голові було лише одне:

сад.

Він вискочив назовні.

Повітря вдарило в обличчя.

І цього разу — не заспокоїло.

Навпаки.

Підштовхнуло.

Машина завелась з півоберту.

Артур різко вивернув кермо.

Гума скрипнула.

Асфальт — живий, реальний — пішов під колеса.

Він не вмикав музику.

Не дивився в дзеркала.

Тільки вперед.

Туди, де це почалось.

Екорайон за Києвом.

Той самий.

Де вона була ще собою.

Не фрагментом.

Не функцією.

Матір’ю.

Дорога тягнулась довше, ніж треба.

Але він не зменшував швидкість.

Навпаки.

Ще трохи.

Ще.

І раптом —

короткий збій.

Світло на секунду моргнуло.

Просто фари?

Чи…

Артур стиснув кермо.

— Не зараз.

І поїхав далі.

Будинки з’явились раптово.

Низькі.

Дерев’яні.

Зелені дахи.

Тиша.

Занадто тиха.

Він зупинився різко.

Вийшов.

Озирнувся.

І відчув.

Тут щось є.

Не просто місце.

Слід.

Хвіртка.

Стара.

Та сама.

Він підійшов повільно.

Цього разу — не як у спогаді.

А як у реальності.

Рука лягла на дерево.

І…

нічого не сталося.

Жодного світла.

Жодного ефекту.

Тільки шорстка поверхня.

І тиша.

Артур видихнув.

— Добре.

— Значить, сам.

Він відкрив.

Сад.

Звичайний.

І водночас — ні.

Трава трохи вище, ніж треба.
Яблука під деревами.
Запах.

Той самий.

Він зробив крок.

І раптом —

відчуття.

Не спогад.

Сильніше.

Наче щось у грудях… відгукнулося.

— Це воно, — тихо видихнув.

Він пішов далі.

До старого дерева.

Того самого.

Під яким…

І тут — зупинився.

Картинка наклалась.

Реальність.

І те, що він бачив.

Два шари.

Трохи не співпадали.

І він зробив те, що не робив раніше.

Не шукав очима.

Заплющив їх.

Дихав.

Повільно.

Ще.

І тоді —

він відчув.

Не місце.

Не об’єкт.

момент.

— Арті, не біжи так швидко…

Голос.

Тут.

Не в голові.

У просторі.

Артур відкрив очі.

І побачив.

Не її.

Слід.

Світло.

Ледь помітне.

Під деревом.

Він підійшов.

Сів.

Як тоді.

Малий.

Рука торкнулась трави.

І в ту ж мить —

Спалах.

Він знову там.

Малий.

Біжить.

Сміється.

Вона поруч.

Жива.

Ціла.

Але тепер він — і там, і тут.

Дивиться.

Зсередини.

І ззовні.

— Це перший якір… — тихо сказав він.

Світ почав тремтіти.

Не руйнуватись.

А… відкриватись.

Він простягнув руку.

До неї.

У спогаді.

І цього разу —

вона його відчула.

Погляд різко змінився.

Вона побачила.

Не дитину.

Його.

— Артур?..

Він кивнув.

— Я тут.

І тоді —

він зробив головне.

Не сказав «ходімо».

Не потягнув.

Він просто…

залишився.

Разом з нею.

У цьому моменті.

До кінця.

Сміх.

Тепло.

Сонце.

І коли спогад почав згасати —

він не тримав.

Не чіплявся.

Лише прошепотів:

— Я знайду тебе ще.

Світ повернувся.

Сад.

Тиша.

Але тепер —

інша.

Артур сидів під деревом.

Руки — в траві.

Серце — рівніше.

І щось змінилось.

Не зовні.

В ньому.

— Один є, — тихо сказав він.

Підвівся.

Подивився навколо.

І тоді —

телефон у кишені завібрував.

Різко.

Несподівано.

Артур дістав.

Номер невідомий.

Кільце.

Ще.

Він відповів.

— Так?

Тиша.

Коротка.

І потім голос.

Знайомий.

Неможливий.

— Ти почав правильно.

Артур завмер.

— Стелла?..

Затримка.

Ледь чутний подих.

— Не зупиняйся.

І тихіше:

— Другий якір… складніший.

Зв’язок обірвався.

Екран згас.

Артур повільно опустив телефон.

Погляд став іншим.

— Добре, — сказав він.

І цього разу — з ледь помітною усмішкою.

— Тоді далі.

Він розвернувся.

І пішов.

Вже не навмання.
А по сліду.
Який сам же і створював.

Крок.

І щось у траві відгукнулось металом.

Він зупинився.

Повільно опустив погляд.

Жетон.

Старий.

Потертий.

Знайомий до болю.

Той самий…

Артур не рухався.

Наче простір на мить згорнувся в одну точку — між долонею там, у симуляції, і цією реальністю.

Пальці стиснули повітря, ніби згадуючи форму.

І тільки тоді він видихнув.

Повільно нахилився.

Доторк.

Метал.

Холодний.

Знайомий — і водночас неможливий тут.

Сумнів пройшов коротким імпульсом:
як він тут опинився?

Артур затримав погляд на мить довше, ніж потрібно.

Потім стиснув жетон у долоні.

І сховав його у внутрішню кишеню куртки.