Глава 58

Він біг.

Не розбираючи дороги.

Не думаючи.

Лише тримаючи в голові одне слово:

збій.

Світ навколо вже не прикидався стабільним.

Люди розсипались на фрагменти прямо на ходу.
Дерева повторювали самі себе — гілка в гілці, лист у листі.
Звук відставав.

Крок — і тільки потім удар об землю.

Артур різко звернув.

І зупинився.

Попереду було це.

Не місце.

Не об’єкт.

Розрив.

У повітрі.

Наче хтось вирізав шматок реальності й не вставив нічого натомість.

Темна тріщина.

Жива.

Дихаюча.

Краї — нестабільні, пливуть.

І всередині…

щось є.

Артур зробив крок ближче.

І одразу відчув.

Те саме.

Що в аварії.

04:17.

Тиск.

В грудях.

У скронях.

У пам’яті.

Він стиснув зуби.

— Ти тут…

Шепіт.

Не впевнений.

Але правильний.

Тріщина відгукнулась.

Не звуком.

Відчуттям.

Наче щось всередині… помітило його.

— Добре, — тихо сказав він.

— Без підказок.

Крок вперед.

І ще.

Край уже поруч.

Ще один —

і він всередині.

Темрява.

Але не повна.

Скоріше — відсутність визначення.

Форми виникали і зникали.

Підлога з’являлась під ногами тільки тоді, коли він ставив крок.

І тут —

голоси.

Фрагменти.

— Арті…
— Не біжи…
— Ти ж вийдеш за межі…

Він різко обернувся.

Нікого.

Тільки луни.

Його.

Її.

— Покажися, — сказав він жорстко.

Ніякої відповіді.

Але…

простір попереду зрушив.

І вона з’явилась.

Не як людина.

Не одразу.

Спочатку — силует.

Потім — фрагменти.

Руки.

Погляд.

Посмішка.

І все це… не сходиться.

Наче кілька версій одночасно.

Артур зробив крок.

— Мамо?

Вона подивилась.

І цього разу —

в її очах було усвідомлення.

Повне.

Чисте.

Але нестабільне.

Наче тримається на секунду.

— Ти… знайшов, — тихо.

Голос звучав одразу в кількох шарах.

Затримка.

Ехо.

Він підійшов ближче.

Повільно.

— Це ти?

Вона ледь усміхнулась.

І ця усмішка… розсипалась по краях.

— Це… більше, ніж «я».

Пауза.

— І менше.

Він не відступив.

— Я витягну тебе.

Вона похитала головою.

Але не заперечуючи.

Скоріше… перевіряючи.

— Ти не розумієш.

Крок ближче до нього.

І світ навколо здригнувся.

— Я — це не одна точка.

Її рука торкнулась його грудей.

І в ту ж мить —

Він побачив.

Всі версії.

Жінка в лікарні.
Жінка з яблуками.
Голос у дитинстві.
Тепло.

І ще.

І ще.

І ще.

Він відсахнувся.

— Ти…

— Розподілена, — тихо.

— Зламана.

І після короткої затримки:

— Але жива.

Тріщина навколо почала рухатись.

Темні контури з’явились на краях.

Ті самі.

Що чистять.

Вона різко подивилась убік.

— У тебе мало часу.

Погляд назад на нього.

— Якщо ти хочеш мене повернути…

Вона взяла його руку.

Сильніше, ніж раніше.

— Ти маєш зібрати три якорі.

— Які?

— Те, що тримає мене тут.

Коротко.

Чітко.

— Пам’ять.

Відчуття.

І вибір.

Він нахмурився.

— Де їх шукати?

Вона усміхнулась.

Цього разу — трохи стабільніше.

— Ти вже їх бачив.

І тихіше:

— Просто не розпізнав.

Темрява зрушила.

Сильніше.

Контури наближались.

Вона різко відпустила його.

— Йди!

— Ні—

— ЙДИ, АРТУРЕ!

І цього разу — не страх.

Сила.

Він зробив крок назад.

Світ почав стискатися.

— Я повернусь.

— Знаю.

І тихіше:

— Тільки не як той, ким був.

Контури майже поруч.

Світ рветься.

І останнє, що він почув:

— Почни з того, що болить найбільше.

Світ зник.

Артур різко вдихнув.

Капсула.

Світло.

Реальність.

Його тіло.

Тремтить.

Серце — як після бігу.

Жінка поруч.

— Ти повернувся.

Тиша. Він не витрачав часу.

Капсула ще не встигла повністю відкритися, а Артур уже зривав із голови обруч.

Система пискнула.

Попередження.

Але він не чекав дозволу.

Руки тремтіли.

Але рухи — точні.

Він сів різко.

— Я знаю, що робити.

Голос хрипкий.

Але впевнений.

Він подивився на матір.

Тепер інакше.

Не як на тіло.

А як на…

систему.

Яку треба зібрати.

— Пам’ять. Відчуття. Вибір, — тихо повторив він.

Погляд став гострим.

— Де її перший якір?

Жінка мовчала секунду.

Потім:

— Якщо це пам’ять…

Погляд миттєво — на нього.

— Почни з місця, де вона ще була цілою.

Артур уже вставав.

— Я знаю де.

Коротко.

— Сад.

— Не більше двох хвилин, — сказала жінка, дивлячись на монітори. — Потім зв’язок розпадеться.

— Мені вистачить, — коротко кинув Артур.

Він уже стояв.

Світ трохи «плив».

Не фізично.

Глибше.

Наче частина його ще була там.

— Тримайся за відчуття, — швидко сказала вона. — Не за картинки.

Він кивнув.

Заплющив очі.

На секунду.

Сад.

Запах.

Тепло.

Хвіртка.

Координати не як адреса.

Як напрям.

Як імпульс.

Він різко відкрив очі.

— Я знаю де.

— Ти нікуди не встигнеш за дві хвилини, — сказала жінка.

— Мені не треба встигнути.

Пауза.

Він на секунду знову заплющив очі.

— Я вже там був.

Вона не одразу зрозуміла.

— У пам’яті, — коротко додав Артур. — Я знаю, що шукати. І де.

Погляд зібрався.

— Тепер це лише відстань.

І він вибіг.

І цього разу — Артур не тікав у симуляцію.
Він витягував її звідти — назад у реальність.
Повільно.
По частинах.