Глава 57

Жінка не квапилась.
Наче давала йому шанс передумати.
Але Артур уже не дивився на неї.
Лише на матір.
На тонку лінію її дихання.
На пальці, що не рухались.
— Скільки в мене часу? — тихо спитав.
— Там — не існує часу так, як тут, — відповіла вона. — Але тут… хвилини. Може, трохи більше.
Він кивнув.
Цього вистачало.

Капсулу відкрили без зайвого шуму.
Механізм відгукнувся м’яко, ніби знав, кого впускає.
Артур провів рукою по краю.
Скло зникло.
Залишилось повітря.
І вона.
Він не торкнувся її одразу.
Стояв.
Дивився.
Запам’ятовував.
— Я поверну тебе, — сказав тихо.
Не як обіцянку.
Як дію, яка вже почалася.

— Лягай, — сказала жінка.
Він ліг у сусідню капсулу.
Холодна поверхня прийняла тіло.
Рівно.
Без спротиву.
Наче чекала.
Обруч — на голову.
Контакт.
Ледь відчутний імпульс.
— Коли почнеться, не чини опір, — голос жінки став далеким. — І не вір першому, що побачиш.
— А другому?
Коротка пауза.
— Теж.
Темрява почала збиратись по краях зору.
— Тоді чому вірити?
І останнє, що він почув:
— Тому, що відчуваєш.

Провал.
Не падіння.
Швидше — стирання.
Звуки відходили першими.
Потім — тіло.
Потім — думки.
І тільки щось одне залишилось.
Тепло.

Він стояв.
Босоніж.
Трава.
М’яка.
Справжня.
Вітер.
Тихий.
Артур не рухався.
Він вже знав це місце.
Сад.
Той самий.
Яблука в траві.
І…
хвіртка.
Попереду.

Він підійшов повільно.
Цього разу — без страху.
Рука лягла на дерево.
Тепле.
Наче живе.
За нею — не туман.
Не порожнеча.
Щось інше.
Глибше.
Темніше.
І… ближче.
Він відкрив.

Світ змінився без звуку.

Тут не було неба.
Лише світло.
М’яке.
Розсіяне.
Як у ранковому сні.
І люди.
Багато.
Вони рухались.
Говорили.
Жили.
Але…
щось не так.
Рухи — трохи запізнювались.
Погляди — ковзали повз.
Слова — іноді обривалися.
Фрагменти.
Він пішов між ними.
— Мамо? — тихо.
Ніхто не відповів.
Але…
деякі обернулись.
На секунду.
Наче впізнали.
І одразу — ні.

Він йшов далі.
І тоді побачив.
Жінка.
Спиною.
Сиділа на лавці.
Під деревом.
Руки — на колінах.
Нерухомі.
Артур завмер.
— …
Крок.
Ще.
— Мамо.
Вона не обернулась.
Але плечі ледь здригнулися.
Наче слово дійшло.
Повільно.
З затримкою.
Він підійшов ближче.
Сів поруч.
Не торкаючись.
— Я тут.
Тиша.
І тоді —
вона повернулася.
Повільно.
Наче через товщу води.
Очі.
Ті самі.
Але…
розфокусовані.
— …Арті? — тихо промовила. Не звук — відчуття, що пройшло повз слух.
Він усміхнувся.
Нерівно.
— Так.
Слово торкнулось як ключ.
І щось у просторі… змінилося.
Світ навколо на мить здригнувся.
Люди поруч — зупинились.
Наче система щось помітила.

Вона дивилась на нього.
Довго.
— Ти виріс…
— Ти теж, — тихо відповів він.
Вона ледь всміхнулася.
І в цій усмішці —
було більше життя, ніж у всьому світі навколо.
Але потім —
тінь.
— Ти не мав приходити.
— Я мав.
Коротко.
Чітко.
— Я заберу тебе.
Вона похитала головою.
— Ні.
— Чому?
— Бо я не вся тут.
Пауза. Видих.
— І не вся там.
Він кивнув.
— Я знаю.
І зробив перше, що не планував.
Взяв її за руку.

Контакт.
І світ…
розірвався.

Фрагменти.
Жінка з яблуками.
Медсестра.
Сміх у коридорі.
Рука, що гладить по голові.
Вона.
Скрізь.
Розбита.
Розкидана.

Артур стиснув її руку сильніше.
— Я зберу.
Шепіт.
Але впертий.
— Всю.
Світ навколо почав тремтіти.
Наче не витримував рішення.
— Ти не встигнеш… — тихо сказала вона.
— Встигну.
І вперше —
він не сумнівався.

Десь далеко —
щось активувалось.
Темні контури.
Рух.
Система почала реагувати.

Вона подивилась на нього.
І цього разу —
чітко.
— Тоді слухай.
Коротко.
— Не шукай мене тут.
Погляд став глибшим.
— Шукай там, де я не мала бути.
Артур завмер.
— Де?
Вона нахилилася ближче.
І прошепотіла:
— У збої.

Світ здригнувся сильніше.
Тріщини.
У повітрі.
У світлі.
У людях.

Вона відпустила його руку.
Різко.
— Йди.
— Ні.
— ЙДИ!
І цього разу —
це був наказ.
Не матері.
А чогось, що боролось за нього.

Артур підвівся.
Повільно.
Не відводячи погляду.
— Я повернусь.
— Я знаю, — тихо сказала вона.
І знову стала… меншою.
Менш чіткою.

Він зробив крок назад.
Світ вже сипався.
Люди — зависали.
Дерева — втрачали форму.

І тоді він побіг.
Не від неї.
До того, що вона сказала.

До збою.