Глава 56

Жінка не рушила одразу.
Наче щось зважувала.
Не наказ.
Не інструкцію.
Себе.
Погляд ковзнув по камері в кутку коридору.
Маленька. Майже непомітна.
Артур теж її побачив.
І зрозумів.
— Ви не просто медсестра, — тихо сказав він.
Вона ледь скривила губи.
— А ти не просто син.
Тиша лягла так, що мороз пішов по шкірі.
Потім вона різко розвернулася.
— За мною. І не став питань.
Він пішов.

Коридори змінювались.
Білий → сірий → метал.
Світло ставало холоднішим.
Повітря — щільнішим.
Десь глибше починалася інша частина будівлі.
Не для відвідувачів.
Не для звітів.
Для тих, кого ховають.
Жінка провела карткою по панелі.
Двері відчинились без звуку.
— Тут немає камер, — кинула вона через плече. — Старий блок. Не модернізували.
— Чому? — тихо спитав Артур.
— Бо тут не повинно бути нікого.
Вони зайшли.

Це було не відділення.
І не реанімація.
Скоріше…
архів.
Капсули.
Ряди.
Прозорі.
Всередині — люди.
Нерухомі.
Підключені.
Світло тут було іншим.
М’яким.
Майже… теплим.
Артур зупинився.
Дихання збилось.
— Скільки їх?..
— Достатньо, щоб назвати це системою, — відповіла жінка.
Він повільно пішов між рядами.
Обличчя.
Різні.
Але щось було спільне.
Спокій.
Неприродний.
Наче їх поставили на паузу…
ні.
Наче їх розібрали на тишу.
Артур різко відвів погляд.
— Де вона?
Жінка не відповіла.
Пішла далі.
До самого кінця.
Останній ряд.
Крайня капсула.
Вона зупинилася.
Не торкалась скла.
Просто стояла.
— Тут.
Артур не підійшов одразу.
Ноги не слухались.
Наче тіло знало раніше за нього.
Але він зробив крок.
Ще один.
І побачив.

Вона не змінилась.
Майже.
Те саме обличчя.
Ластовиння.
Ледь помітне.
Руки — складені на грудях.
Спокійні.
Занадто.
— …мамо, — видихнув він.
Слово прозвучало тихо.
Невпевнено.
Наче вперше.
І водночас — так, ніби він говорив його все життя.
Жінка поруч відвела погляд.
— Вона тут давно, — сказала вона тихіше. — Дуже давно.
Артур підійшов ближче.
Пальці торкнулися скла.
Холод.
Реальний.
— Чому вона… жива?
Питання прозвучало дивно.
Але правильне.
Жінка затримала відповідь.
— Бо її не тримають як пацієнта.
Пауза різонула гостро, як скальпель по склу.
— Її тримають як… ресурс.
Артур заплющив очі.
На секунду.
І в голові —
спалах.
Посмішка.
Голос.
Руки з запахом трав.
Фрагменти.
Не з пам’яті.
Звідти.
Звідки він щойно повернувся.
Він різко відкрив очі.
— Вона підключена?
— Так.
— До чого?
Жінка подивилася прямо.
— До того, що ти назвав би симуляцією.
Тиша.
Густа.
— Вона… там?
— Частково.
Слово вдарило сильніше, ніж треба.
Артур відступив на півкроку.
— Частково — це як?
Жінка видихнула.
— Її мозок не працює як єдине ціле. Але окремі ділянки активні. Їх використовують.
Погляд став жорсткішим.
— Для стабілізації середовища.
Артур повільно кивнув.
— Тобто… вона там.
— Так.
— І я її бачив.
Жінка не відповіла.
Але і не заперечила.

Він знову подивився на неї.
На капсулу.
На тіло.
І раптом…
— Я можу її витягнути?
Жінка різко повернулася.
— Ні.
— Чому?
— Бо ти її вб’єш.
Тиша. До кісток.
— Її мозок не витримає різкого відключення. Вона існує між станами. Витягнути її — означає зруйнувати обидва.
Артур стиснув кулаки.
— Тоді як?
Жінка мовчала довше.
Ніж раніше.
— Є варіант, — нарешті сказала вона.
— Який?
Вона подивилась на нього уважно.
— Зворотний.
— …
— Не витягувати її звідти.
Пауза застрягла між вдихом і видихом.
— А зайти туди знову.
Тиша стала іншою.
Гострою.
— Я вже був там.
— Ти був у верхньому шарі, — жінка сказала це як факт. — Там, де тобі дозволили.
Вона зробила крок ближче. Майже впритул.
— Якщо ти хочеш повернути її — тобі доведеться зайти глибше.
— Наскільки?
Жінка не відвела очей.
— Туди, де система більше не відрізняє реальність від коду.
Артур ледь усміхнувся.
Криво.
— Я там вже майже був.
— Ні, — тихо сказала вона. — Ти був поруч.
І додала:
— Там, куди тобі треба — ти ще не заходив.

Він знову подивився на матір.
На її обличчя.
І вперше — без страху.
— Як?
Одне слово.
Чітке.
Жінка витягнула з кишені невеликий пристрій.
Схожий на тонкий обруч.
— Через це.
— Що це?
— Інтерфейс.
Пауза. Погляд Артура сфокусувався.
— Незареєстрований.
Артур взяв його в руки.
Легкий.
Занадто.
— І що далі?
Жінка зробила крок назад.
— Далі ти ляжеш замість неї.
Тиша запала між ними, мов вирок.
— І спробуєш знайти її там, де її розбили.
Артур дивився на пристрій.
Довго.
Потім —
на матір.
І щось у ньому… стало на місце.
— А якщо я не повернусь?
Жінка не збрехала.
— Тоді ти залишишся там.
Пауза. Мертва. Секунду. І тоді голос прорізав тишу:
— Як вона.

Мовчання зімкнулося на грудях. Серце Артура завмерло.

Він важко видихнув.

Але за мить…

вже дивився на жінку уважно — без зламу,
без вагань.

Артур кивнув.
Один раз.
— Тоді почнемо.
І цього разу —
він заходив туди не як гість.
А як той, хто прийшов забрати своє.