Глава 54

Він…

…не одразу зрозумів, що сталося.

Не було світла.
Не було переходу.
Жодного «виходу».

Просто — тиша.

І відчуття ваги.

Справжньої.

Ніби тіло раптом згадало, що воно існує.

Артур різко вдихнув.

Повітря зайшло грубо, нерівно, обпекло груди.

Не симульоване.

Живе.

Він лежав.

Під спиною — не бетон, не пісок, не металева решітка.
Матрац.

Жорсткий. Незручний.

Знайомий.

Очі відкрились повільно.

Стеля.

Біла.

З тріщиною в кутку.

Номер.

Той самий.

Вишневе.

Жодної Стелли.
Жодного голосу.
Жодного світла від планшета.

Тільки він.

І тиша, яка більше не була «системною».

Він сів різко.

Голова пішла обертом.

Рука інстинктивно пішла до грудей.

Серце.

Билось.

Нерівно.

Але його.

— …це не могло бути просто сном, — прошепотів він.

Голос — хрипкий.

Сухий.

Реальний.

Погляд ковзнув по кімнаті.

Стіл.
Пластиковий стакан.
Сорочка, кинута на стілець.

І…

конверт.

Той самий.

На підлозі.

Зім’ятий.

Він підняв його.

Розгорнув.

Порожній.

Без картки.

Наче нічого й не було.

Але пальці пам’ятали.

Він стиснув його сильніше.

І тоді прийшло інше.

Не картинка.

Не сцена.

Відчуття.

Рука в його долоні.

Тепла.

Жива.

Голос:

«Я не зможу піти з тобою. Але ти зможеш повернутися.»

Артур заплющив очі.

На секунду.

І цього разу — не щоб втекти.

А щоб не втратити.

— Стелла…

Тиша.

Ніхто не відповів.

І саме це було найчеснішим.

Він повільно підвівся.

Підійшов до дзеркала.

Подивився на себе.

Очі інші.

Глибші.

Наче щось там залишилось.

Або… з’явилось.

Він торкнувся вилиці.

Синяк.

Справжній.

Той самий.

З душу.

З ковзання.

З реальності.

Артур ледь усміхнувся.

Криво.

— Добре, — тихо сказав він собі.

І цього разу це було не про гру.

Він підійшов до столу.

Взяв телефон.

Екран засвітився.

Жодних повідомлень.

Жодних «слідів».

Але тепер він знав:

сліди не завжди лишаються в пам’яті пристроїв.

Вони лишаються в рішеннях.

Він відкрив браузер.

Зупинився на секунду.

Пальці зависли над екраном.

І вперше за довгий час він не тікав від думки.

— Мама.

Вдих.

Видих.

І тоді він почав.

Перший запит:

«приватні клініки кома Київ»

Список з’явився одразу.

Занадто великий.

Занадто розмитий.

Не те.

Артур похитав головою.

— Ні.

Занадто просто.

Якби все було так — він би знав.

Його батько — не той, хто залишає сліди в Google.

Артур відкрив інший пошук.

Повільніше.

Точніше.

«закриті медичні центри інвестори Київ нейрокомплекс»

Затримка.

Секунда.

Дві.

І тоді —

перший збій.

Один із результатів мигнув.

Зник.

Повернувся.

Назва без адреси.

Без фото.

Лише код:

N-17 / Private Neuro Facility

Артур завмер.

04:17.

Він провів язиком по губах.

— Не випадково…

Клік.

Сторінка відкрилась не повністю.

Частина тексту — як стерта.

Але цього вистачило.

Ім’я.

Ініціали інвестора.

Він не бачив повного імені.

Але йому і не треба було.

Він і так знав.

Рука стиснула телефон.

Сильніше.

Тепер це вже не було про симуляцію.

Не про батька як «Адміністратора».

А про людину.

Яка щось сховала.

І думала, що цього ніхто не знайде.

Артур підняв погляд.

У вікно.

Ранок.

Сірий.

Звичайний.

Живий.

— Значить так, — тихо сказав він.

І цього разу — без вагань.

— Перший крок: знайти клініку.

Він одягнув сорочку. Взяв куртку.

Кинув погляд на кімнату.

Ту саму.

Яка вже не була просто місцем.

А точкою виходу.

Телефон — у кишеню.

Ключі — в руку.

І на секунду —

ледь відчутно —

ніби щось поруч.

Не звук.

Не рух.

Просто…

відчуття.

Що він не один.

Артур не обернувся.

Лише ледь кивнув у порожнечу.

— Я знайду її.

І вийшов.

Цього разу — по-справжньому.