Глава 53

Світ зник не одразу.

Спочатку — звук.
Потім — колір.
Потім — відчуття під ногами.

Наче хтось обережно вимикав реальність, шар за шаром.

Артур залишився сам.

Не темрява.

І не світло.

Простір без визначення.

І в ньому — стіл.

Простий.
Дерев’яний.

Не з цієї системи.

І навпроти — він.

Віктор Воздвиженський.

Без спотворень.
Без глітчів.

Справжній.

Він сидів, спершись ліктями на стіл.

Дивився на Артура так, ніби той запізнився.

— Довго, — важко проронив батько.

Артур не відповів одразу.

Сів навпроти.

— Ти ховався, — зауважив він.

— Я чекав, — спокійно відповів Віктор.

Тиша між ними була… інша.

Не як раніше.

Без декорацій.

— Це не той рівень, де ти можеш керувати, — промовив Артур.

Ледь помітна усмішка прокотилась суворим обличчям.

— І не той, де ти можеш втекти, — відповів батько.

Артур поклав руку на стіл.

Повільно.

— Я знаю про маму.

Жодної реакції.

Зовні.

Але щось… змінилось.

Ледь.

— Нарешті, — сказав Віктор тихіше.

Артур стиснув пальці.

— Ти розділив її.

— Я зберіг її, — відповідь пролунала одразу.

— Ти розчинив її в системі.

— Я не дав їй зникнути.

Голос батька не підвищувався.

Але в ньому з’явилось щось…

жорсткіше.

— Вона в комі, Артуре.

У реальному світі — вона б уже…

Він не договорив.

— А тут вона є, — продовжив він.
— Вона відчувається. Вона поруч із тобою. Завжди.

Артур різко відрізав:

— Але не цілісна.

Тиша. Щільна. Як стіна.

— Ти зробив із неї фон.

Батько подивився прямо — в очі.

— Я зробив із неї безпеку.

Артур похитав головою.

— Ти зробив із неї клітку.

Довга секунда. Час ніби застиг.

— А ти хочеш зробити що? — тихо спитав Віктор.

Артур не відвів погляду.

— Повернути.

— Куди?

— До себе.

Батько видихнув.

Повільно.

— Ти не розумієш, що просиш.

— Розумію.

— Ні.

Він нахилився вперед.

— Ти хочеш зібрати систему, яка тримає тисячі процесів. Людей. Світ.

І розірвати її заради одного.

Артур тихо прошепотів:

— Вона не «один».

Пауза здавила груди.

— Вона — моя мати.

Цього разу Віктор мовчав довше.

— Ти завжди був слабким до цього, — сказав він нарешті.

— До чого?

— До відчуттів.

Ледь жорсткіше додав:

— Саме тому я і створив це.

Він розвів руками.

— Світ, де ти не програєш через емоції.

Артур ледь усміхнувся.

Без радості.

— Я програв саме тут.

Тиша. Суцільна. Безжальна.

— І вперше це було справжнє.

Батько уважно дивився на нього.

— Вона змінила тебе, — кинув він у простір.

— Вони змінили, — поправив Артур.

Пауза накрила слова.

— І вона теж.

Віктор ледь примружився.

— Стелла.

Це було не питання.

— Ти втрутився в її проєкт, — сказав Артур.

— Я дав їй ресурси.

— Ти використав її.

— Вона використала мене.

Коротка тиша.

— Вона дала тобі вибір, — сказав Віктор.

— А ти ні.

Батько відкинувся на спинку крісла.

— Я дав тобі ідеальний світ.

— Я не просив ідеальний.

— Ти був дитиною.

— Я і зараз не прошу.

Тиша. Різка, як обірвана думка.

— Я прошу реальний.

Це зависло між ними.

Віктор повільно підняв очі.

— Реальний світ — це хаос.

— Я знаю.

— Там ти можеш втратити все.

— Я вже втратив.

Коротко. Як сигнал, що згас.

— Її.

І вперше

батько…

не відповів одразу.

— Якщо ти це зробиш, — промовив він тихо, — ти зруйнуєш систему.

— Я її зміню.

— Ти не контролюватимеш наслідки.

— І ти теж.

Тиша.

Довга.

— Ти став проблемою, — сказав Віктор.

— Я став людиною.

Погляд уперся в погляд.

— Це не одне й те саме.

— Тепер — так.

Світ навколо ледь здригнувся.

— Якщо ти підеш цим шляхом… — почав батько.

— Я вже йду.

Віктор затих.

— Ти можеш повернутись, — сказав він тихо.

— Куди?

— У світ, де все працює.

Артур похитав головою.

— Там ніхто не живе.

Тиша. Коротка — і достатня, щоб усе зрозуміти.

І тоді батько вперше виглядав…

втомленим.

— Ти не знаєш, що таке відповідальність за світ, — промовив він.

— А ти не знаєш, що таке жити в ньому, — відповів Артур.

Довга пауза.

— Тоді доведи, — тихо озвався Віктор.

Артур не одразу зрозумів.

— Що?

— Що твій «вибір» — не помилка.

Погляд став жорсткішим.

— Зміни систему.

Крок тиші.

— Але якщо вона зруйнується…

Ледь тихіше додав:

— ти повернешся.

Артур дивився на нього.

— І ти?

Батько не відповів одразу.

— Я буду там, де є система, — заявив він.

Світ почав розходитись.

Стіл — розчинятись.

— Це не кінець, — і це прозвучало як вирок. Віктор не відвів погляду.

— Я знаю, — відповів Артур.

І коли все зникло —

залишилось тільки одне відчуття.

Він не переміг.

Але й не програв.

Він…

почав.