Глава 52

Тіні розійшлися не різко.

Повільно.
Наче їх відсунули руками.

І з цього розриву вийшов він.

Спочатку — силует.

Нерівний.

Наче зібраний із кількох версій одразу.

Потім — деталі.

Довгий плащ, що не підкорявся вітру.
Очі, які не відбивали світло — вони його поглинали.
І обличчя…

яке змінювалось.

Ледь.

Кожні кілька секунд.

— Ого… — тихо видихнула Ренні.

— Це… це він.

Квазі не посміхався.

Він навіть випростався трохи.

— Архіваріус, — сказав він.

Той зупинився за кілька кроків.

Подивився спочатку на Стеллу.

Потім — на Артура.

І затримав погляд.

Довше, ніж потрібно.

— Ти не повинен був дійти сюди, — сказав він спокійно.

Голос — без віку.

Без емоції.

Але…

не порожній.

— Але дійшов, — відповів Артур.

Ледь помітний нахил голови — і простір навколо ніби зібрався в точку, визнаючи, кому насправді належить..

— Це і є твоя проблема.

Стелла зробила крок вперед.

— Нам потрібен доступ.

— Усім щось потрібно, — відповів Архіваріус.

— Але не всі розуміють, що саме.

Квазі втрутився обережно:

— Він шукає батька.

Погляд Архіваріуса знову повернувся до Артура.

— Ні, — сказав він тихо.

— Він шукає версію, яка не зламає його остаточно.

Тиша врізалась у свідомість, як збій у системі, що мав би не статись.

— Ви можете це організувати? — прямо спитала Стелла.

Архіваріус повільно підняв руку.

І повітря між ними…

зморщилось.

Наче хтось відкрив старий файл.

— Я не «організовую», — відповів він.

— Я зберігаю.

І зробив крок ближче.

— Твій батько існує в кількох шарах.

І кожен із них — правдивий.

І кожен — небезпечний.

Артур не відвів погляду.

— Мені потрібен справжній.

— Справжній — це той, хто тебе створив?
Чи той, хто тебе контролює?

Артур не відповів одразу.

І цього вистачило.

— Добре, — сказав Архіваріус.

— Я відкрию тобі доступ.

Ренні ледь не підстрибнула:

— Серйозно?!

— Але не безкоштовно.

Він повернувся до Стелли і простягнув руку.

— Тубус.

Стелла інстинктивно стиснула його сильніше.

— Ні.

— Ти не знаєш, що тримаєш, — спокійно промовив Архіваріус.

Квазі тихо спробував заперечити:

— Вона знає. Частково.

Архіваріус ледь усміхнувся.

— Це не «код сектора», як ти думаєш.

Погляд впав на Артура.

— Це контейнер.

Тиша вдарила, як раптовий обрив сигналу.

— Для свідомості, — додав він.

Світ ніби трохи просів.

— У ньому не просто алгоритми, — продовжив Архіваріус.
— У ньому — збірка.

Фрагменти.
Пам’ять.
Емоції.

Стелла тихо прошепотіла:

— Вона…

— Так, — перебив він.

— Це один із вузлів, де зібрана вона.

Артур завмер.

— Моя…

— Не повністю, — чітко сказав Архіваріус.
— Але достатньо, щоб вона могла стати цілісною.

Тиша стала важкою.

— І ти хочеш… що? — глухо спитав Артур.

— Я хочу зберегти баланс, — відповів Архіваріус..

— Якщо ти підеш до батька — ти зміниш систему.

Він зробиа ще крок ближче.

— І мені потрібно, щоб у цій зміні було… що рятувати.

Стелла не відпускала тубус.

— Якщо ми віддамо його — ми втратимо її.

— Якщо не віддасте — ви не знайдете його, — спокійно відповів Архіваріус.

І тоді Квазі тихо висунув пропозицію:

— Є варіант.

Усі подивились на нього.

— Він не віддає.

Квазі кивнув на Артура.

— Він несе.

Погляд повільно змістився й зафіксувався на Архіваріусі.

— Туди.

Легка тиша.

І вперше

Архіваріус…

задумався.

— Ти хочеш відкрити зустріч прямо через контейнер?

— Так, — сказав Квазі.

— Нехай батько побачить не код.

Він перевів погляд на Артура.

— А наслідок.

Довга секунда тиші.

І тоді Архіваріус кивнув.

— Це буде не розмова.

Світ почав змінюватись.

— Це буде…

Повітря тріснуло,

як скло.

— перетин.

І десь глибше

в системі

щось відкрилось.