Глава 51

Коридори більше не були стабільними.

Світло мигало.
Стеля «просідала».
Двері з’являлись і зникали.

Система почала «згортати» простір.

— Вона закриває сегменти! — сказала Ренні.

— Знаю, — коротко відповів Квазі.

Він не йшов — він ніби… обирав, куди ступити.

І простір підлаштовувався під це рішення.

Артур на секунду зупинився.

— Я маю…

Стелла одразу смикнула його за рукав:

— Ні.

Він уже повертався.

Назад.

До тієї капсули.

— Артуре!

Але він уже був там.

Жінка лежала так само.

Спокійна.

Нереальна в своїй тиші.

Він повільно підняв руку.

Торкнувся її долоні.

І щось всередині нього…

зрушилось.

— Я не знаю, чи це ти, — тихо сказав він.

— Але якщо ти десь там…

Артур витягнув з кишені маленький предмет.

Старий.

Потертий.

Металевий жетон.

З дитинства.

Той самий, який він колись знайшов у дворі —
і вирішив, що це «ключ від чогось важливого».

Він поклав його поруч з її рукою.

— Тоді знайди це.

Світ здригнувся сильніше.

— АРТУРЕ! — крикнула Стелла.

Світло різко згасло на секунду.

І коли повернулось —

Квазі вже стояв поруч.

— Тепер точно час іти.

Він схопив Артура за плече.

І…

простір склався.

Не розчинився.

Саме склався.

Як аркуш паперу.

…

Тиша.

Інша.

Густіша.

Вони стояли…

знову серед гущавини.

Але вона була не така.

Дерева — занадто рівні.
Тіні — занадто точні.
Повітря — занадто… стабільне.

— Де ми? — тихо спитала Стелла.

Квазі відпустив Атрура.

— Зона аномалій.

Ренні напружилась.

— Це не звучить як місце, де виживають.

— Це місце, де не працюють правила.

Артур повільно озирнувся.

І відчув.

Щось тут було інакше.

Ніби…

світ не вирішив, ким бути.

— Тут є ще хтось, — сказав Квазі.

Стелла звела очі на нього:

— Це знову «погана ідея»?

— Це єдина.

Тиша стала щільною, мов статична електрика

— Хто? — спитав Артур.

Квазі ледь усміхнувся.

Але вже інакше.

— Той, хто може організувати тобі зустріч.

Пауза набула ваги.

— З батьком.

Світ ніби… прислухався.

— У симуляції, — додав Квазі.

— Але не в тій, де ти був.

Ренні тихо уточнила:

— Глибший рівень…

— Брудніший, — поправив Квазі.

І раптом

між деревами

щось ворухнулось.

Не істота.

Фрагмент.

Наче шматок іншої реальності

вставлений сюди помилково.

— Він тут, — сказав Квазі.

І цього разу

в його голосі

було щось…

майже поважне.

Тіні змістились.

І хтось

вийшов назустріч.

Повільно.

Наче знав, що вони прийдуть.

І ніби чекав

саме на нього.

Артур відчув це одразу.

Ще до того, як побачив обличчя.

Ще до того, як зрозумів,

що саме починається зараз.

Бо цього разу

це не буде втеча.

Це буде

зустріч.