Глава 50

Світ зірвався.

Не вибухнув —
саме зірвався, наче хтось потягнув текстуру вниз.

Стіни розпалися на каркас.
Wireframe.
Лінії.
Порожнеча між ними.

Артур біг —
але під ногами вже не було підлоги в звичному сенсі.

Лише сітка.
Крок — і вона ледь вібрувала.

— Швидше! — кинула Стелла, не озираючись.

Позаду — звук.
Не сирена.
Не двигуни.

Щось глибше.

Наче сама система прокидалася.

Вони вискочили в простір, де не було нічого.

Ні купола.
Ні міста.
Ні гущавини.

Лише біле поле.

І посеред нього —
чорний стіл.

Рівний.
Ідеальний.

За столом сидів чоловік.

Спокійний.

Наче чекав.

Артур зупинився.

Вдих.
Видих.

— Ти запізнився, — сказав чоловік.

Голос.

Знайомий до клітини.

Батько.

— Це ти все зробив? — Артур не кричав.

Голос рівний.
Небезпечний.

— Я це оплатив, — спокійно відповів той. — Різниця суттєва.

Біла тиша навколо стискалася.

— Ти створив клітку, — тихо сказав Артур.

— Я створив ідеальні умови, — виправив батько. — Де ти не програєш. Де тебе не зламають. Де ти завжди на крок попереду.

Артур коротко всміхнувся.
Без радості.

— Там нічого не відчувається.

Батько вперше підняв на нього погляд.

І в цьому погляді було щось…
не холодне.

Порожнє.

— Відчуття — це баг, — сказав він. — Вони заважають.

Стелла мовчала.
Стояла трохи позаду.

Але її контур…

на мить «просів».

— Мама теж була «багом»? — тихо спитав Артур.

І тут…

щось змінилося.

Ледь.

Але достатньо.

Батько завмер.
На частку секунди.

— Вона була помилкою вибору, — сказав він. — Я її виправив.

Повітря стало холоднішим.

— Ти її стер?

— Я її зберіг у кращій версії, — відповів той. — Без болю. Без хаосу.

Пауза. Холодна. В'язка.

— Без тебе в нинішньому вигляді.

І раптом

Артур відчув.

Не думкою.

Тілом.

Це не розмова.

Це… показ.

Його не слухають.

Йому показують.

— Ти теж хочеш мене «виправити»? — спитав він.

— Я вже це роблю, — спокійно промовив батько. — Поверни тубус. Ми закриємо цей збій. І ти прокинешся у світі, де все… правильно.

Слово «правильно»

ніби не належало цьому місцю.

Артур повільно стиснув тубус.

— «Правильно» — це мертво.

Батько дивився на нього довго.

Потім перевів погляд кудись повз.

Не на Стеллу.

Крізь неї.

— Ти думаєш, це вона дала тобі вибір? — тихо сказав він. — Вона теж частина системи.

І саме в цей момент

щось тріснуло.

Глибоко.

Грубо.

Не світ.

Шар.

Картинка «просіла».

Інший пласт.

Наче дежавю.

Але зсунутий. Неправильний.

Гущавина стала щільнішою. Листя — темнішим, майже липким на вигляд. Світ приглушився, ніби хтось зменшив гучність реальності.

І раптом між деревами проступила конструкція.

Наче будинок.

Але не з матеріалу — з наміру.

Лінії пливли, не тримали форму до кінця. Вікна відбивали не те, що перед ними, а щось інше — запізніле або ще не створене.

— Він тут, — сказала Ренні.

Вона з’явилась просто в полі зору. Без кроків. Без переходу.

Стелла різко перевела на неї погляд, стискаючи тубус до грудей. Планшет у другій руці ледь не тріщав від напруги.

— Хто? — тихо спитала.

Артур завмер.

На мить.

Потім різко заплющив очі.

Стиснув голову руками — до болю, до білих спалахів під повіками.

Пульс вдарив у скроні.

Раз.

Другий.

І відпустив.

Він кліпнув.

Повільно розплющив очі.

Двері перед ним, що до цього миготіли, більше не «пливли». 
Вони стали чіткими.

Справжніми настільки, наскільки тут взагалі щось могло бути справжнім.

І самі відчинились.

Без звуку.

На порозі стояв він.

Високий.

Худий.

В окулярах.

Обличчя — знайоме до дрібниць.

Спалах.

Ім’я виникло миттєво, без пошуку.

Як відповідь, яка завжди була підготовлена:

Артрон Квантович Квазі.

— О, ви знову, — сказав він легко, ніби вони справді лише на хвилину кудись виходили.

— Це не «знову», — різко відрізала Стелла. — Це «нам терміново треба тікати».

Артур обернувся до неї.

Він ще стояв між рішеннями.

Вона — вже рухалась далі.

— Артуре…

Артур різко вдихнув.

Його рука все ще

торкалась чужої долоні.

Тепло.

Реальне.

Капсула.

Він стояв біля неї.

Все щойно…

було всередині.

Голос повернув його.

Зафіксував.

Артур кліпнув.

Раз.

Ще раз.

Світ стабілізувався.

Стелла.

Вона стояла поруч.

Справжня.

Напружена.

Жива.

Квазі вже не усміхався.

Жодної гри.

Він дивився прямо на Артура.

Довго.

Уважно.

Наче бачив його вперше —

і одразу більше, ніж слід.

— Ти змінився, — сказав він тихо.

Жорстко додав:

— Ти торкнувся ядра.

Тиша стала густа.

— Я просто… — почав Артур.

— Ні.

Квазі хитнув головою.

— Ти не «просто».

Пауза довша ніж треба.

— Ти залишив слід.

Ренні напружилась.

— Система вже бачить?

— Вона вже рахує.

Стелла різко спитала:

— Скільки у нас часу?

Квазі глянув убік.

Наче читав щось поверх реальності.

— Менше, ніж вам здається.

Видих.

— Більше, ніж ви використаєте нормально.

— Тоді без нормальності, — сказала Стелла.