Глава 48

Купол не зникав.

Він просто… ховався.

З кожним їхнім кроком він ніби відсувався глибше в зелень — не зникаючи повністю.

Чим ближче вони підходили, тим густішими ставали хащі.

Листя нашаровувалося одне на одне, створюючи ефект глибини, якої не могло бути в цифровому середовищі.

І десь між цими шарами

інколи прослизала гладка, майже ідеальна поверхня скла.

Артур зупинився.

Різко.

Дивився довго.

— Це…

Він зробив ще крок.

Купол знову «відступив».

І раптом

все стало на свої місця.

— Я вже це бачив…

Стелла глянула на нього.

— Де?

Він не одразу відповів.

Очі ніби втратили фокус.

— Обсерваторія…

Стелла подивилась на нього.

— Що?

— Фізфак. Кафедра астрономії. 

Я приходив туди ще школярем.

Просто… дивитись у телескоп.

Його голос змінився.

Став тихішим.

І… теплішим.

Він ледь усміхнувся.

— Там був старий телескоп. Не ідеальний, трохи «шумний», але… Коли дивишся в нього — здається, що ти бачиш щось справжнє. Не оброблене. Не оптимізоване. Просто… небо. 

Артур глухо видихнув.

— Там було холодно. І пахло металом.

І пилом.

І… можливостями.

Ренні нахилила голову.

— Можливості мають запах?

Стелла тихо промовила:

— Для людей — так.

Артур кивнув.

— Я хотів там навчатись.

Зелень навколо ніби трохи приглушилась,

наче система теж слухала.

Він ледь усміхнувся.

Стелла перепитала:

— Ти хотів там вчитись?

— Так.

Пауза вже не була різкою.

Вона стала… м’якою.

— Але тато пояснив, що я «дивлюсь не туди». 

Що це «непрактично».

Що я маю розуміти системи, гроші, структури.

Що економіка — це реальний вплив.

Ледь помітна іронія читалась в очах.

— Сказав, що економіка — це про контроль. А зірки — це про втечу.

Ренні серйозно кивнула.

— Логічно. Контроль корисніший.

Артур подивився на неї.

— Ренні.

— Так?

— Ти щойно знищила романтику.

— Я не мала такого наміру. Де вона була?

Стелла засміялась.

— Вона була в зірках.

Ренні подивилась на купол.

— Там є зірки?

— Майже впевнений, що так, — сказав Артур.

Стелла уважно дивилась на купол.

— І ти погодився?

— Я…

Артур замовк.

— Я не сперечався.

Ренні задумалась.

— Це як коли система пропонує варіант і ти не відкриваєш альтернативне меню?

Стелла не стрималась і тихо засміялась.

— Приблизно так.

Ренні задоволено кивнула.

— Я теж так іноді роблю.

Потім шкодую.

Артур подивився на неї, а потім на купол ще раз.

— Нам треба туди.

Ренні вже почала звертати.

— Є інші цікаві місця—

— Ні.

Він зупинив її жестом. І вже серйозніше додав: 

— Саме туди.

Вона дивилась на нього кілька секунд.

— Там закрита зона.

Потрібен спецдоступ.

— Значить, знайдемо.

— Його не можна знайти. Його видають.

— Тоді обійдемо.

Ренні зітхнула.

— Ні.

Вона зупинилась.

— Що «ні»?

— Не обійдемо.

Ренні мовчала кілька секунд.

—Якщо його видають, значить, хтось його має, — не відступав Артур.

Ренні повільно видихнула.

— Є один…

Стелла одразу насторожилась:

— Це звучить як погана ідея.

— Так, — сказала Ренні.

— Але це єдина.

Вона зітхнула.

— Добре.

І різко змінила маршрут.

Вони йшли довше, ніж очікували.

Ландшафт знову змінився.

Зелень стала структурованою.

Надто структурованою.

Доріжки.

Панелі.

Світлові індикатори, які з’являлись і зникали.

— Це вже інфраструктура, — зауважила Стелла.

— Так, — відповіла Ренні.

— Тут живе той, хто може допомогти.

— Хакер? — усміхнувся Артур.

— Він каже «інженер доступів».

Вони звернули за кут.

І побачили його.

Високий.

Худий.

У трохи завеликому светрі.

В окулярах.

Стояв, схилившись над панеллю, і щось налаштовував.

Він підняв голову.

І…

Артур завмер.

Бо це був він.

Не буквально.

Але…

версія.

Та, яка могла б бути.

Той самий зріст.
Ті ж риси.

Але… інший погляд.

Спокійніший.

Глибший.

Трохи інша постава.

Менше напруги в плечах.

Більше — в очах.

— О, — сказав незнайомець .

— Нові люди. Це добре. Я люблю нових людей. Вони ще не втомлені.

Стелла тихо прошепотіла:

— Ти це бачиш?

— Так, — так само тихо відповів Артур.

— Це ти.

— Я знаю.

— Це нормально?

— Абсолютно ні.

Незнайомець підійшов ближче.

Роздивлявся Артура з щирим інтересом.

— Ти — моя неоптимізована версія?

Артур кліпнув.

— Що?

— Ну або я твоя. Це залежить від точки відліку.

Ренні втрутилась:

— Нам потрібен доступ у купол.

Незнайомець одразу ожив.

— Ооо, заборонена зона! 

Він посміхнувся.

— Я знову існую.

Артур кліпнув.

— В сенсі «знову»?

— Ну, — незнайомець знизав плечима, — мене зазвичай викликають, коли комусь треба зробити дурницю з системою доступу.

Він потер руки.

— Я люблю заборонені зони. Вони завжди найцікавіші.

— Ти можеш нас провести? — спитав Артур.

Незнайомець подивився на Артура.

— Звісно.

Тобі треба.

— Ти мене знаєш?

— Ні.

— Але ти виглядаєш як я, якщо б я не боявся вибрати інше життя.

Стелла підняла очі:

— Це вже цікаво.

Артур повільно перепитав: