Глава 46

Вони йшли за Ренні вже хвилин двадцять.

А може — годину.

Час тут поводився… неточно.

Оаза повільно змінювалась.

Спочатку — майже Земля:

трава,
вітер,
м’яке світло.

Потім —

трава почала «пікселитися».

Окремі стебла іноді зникали,
потім повертались,
але вже трохи іншими.

— Тут красиво, — зауважив Артур.

— Це стабільна зона, — відповіла Ренні.

Пауза стиснула простір.

— Була.

— «Була»? — перепитала Стелла.

Ренні трохи збилась із кроку.

— Я ще уточнюю це поняття.

Артур усміхнувся.

— Не переживай. Люди теж постійно плутаються.

— Це заспокоює, — серйозно сказала Ренні.

Вони піднялись на невеликий пагорб.

І світ перед ними…

розкрився.

Долина.

Але дивна.

Вона виглядала як місто, яке не вирішило, чим воно є.

Половина — будинки.

Половина — дерева.

Один будинок проростав гілками.

Інше дерево мало вікна.

— Ого… — тихо промовив Артур.

— Це «зона конфлікту шаблонів», — пояснила Ренні.

— Тобто?

— Система не визначилась, що тут має бути.

Пауза розрізала невизначеність.

— І залишила обидва варіанти.

Стелла зазначила тихо:

— Це… нестабільно.

— Так.

Слова задвоїлись.

— Але дуже цікаво.

Артур глянув на неї.

— Ти водиш нас по небезпечних місцях, так?

— Так.

Ренні завмерла. Палець до рота. Тиша зависла разом із рухом.

— Вам це подобається.

Артур засміявся.

— Влучно.

Вони спустились вниз.

І одразу стало ясно:

щось тут… не так.

Двері одного з «будинків-дерев»

відчинились самі.

І зсередини

вийшов…

стілець.

На ніжках.

Він пройшов повз них.

Зупинився.

— Добрий день, — сказав він.

Артур завис.

— Я…

Стелла зауважила тихо:

— Просто прийми це.

— Добрий день, — відповів Артур.

Стілець кивнув.

— Я сьогодні — лавка.

Артур примружився.

— Але ще не впевнений.

І пішов далі.

Артур повільно повернувся до Ренні.

— Це нормально?

— Ні, — сказала вона.

Тиша загострилася.

— Але стабільно.

— Це як?!

— Тут багато таких.

І справді.

Далі по вулиці

йшов ліхтар.

Який час від часу

ставав собакою.

— Це через патч? — спитала Стелла.

— Частково.

Слова збивалися.

— Частково через…

Ренні зупинилась.

— Через що? — перепитав Артур.

Ренні подивилась кудись далі.

— Через те місце.

Пауза розтягнулась до горизонту.

Артур озвався одразу :

— Яке місце?

Вона різко відповіла:

— Немає доступу.

— Я не про доступ. Я про що ти зараз сказала.

Ренні зависла — коротко.

— Воно… впливає.

— Як?

Вона нахилила голову.

— Тут складно пояснити словами, які я знаю.

Слова не синхронізувались. Фрагментація. Роздвоєння. Стабілізація.

— Там інша логіка.

Стелла напружилась.

— Це ядро?

— Ні.

Коротка пауза.

— Гірше.

Артур мовчки глянув на Ренні.

— Ти була там?

Ренні різко зафіксувала:

— Немає доступу.

І пішла вперед.

Стелла підсумувала тихо:

— Вона не хоче відповідати.

— Чи не може, — додав Артур.

Вони зайшли глибше в долину.

І раптом

щось змінилось.

Повітря стало… густішим.

Будинки-дерева почали «застигати».

— Ренні, — тихо сказала Стелла.

— Я бачу, — відповіла Ренні.

— Що відбувається?

Пауза — вже звична.

— Оновлення.

— Знову?!

— Ні.

Невизначеність розрізала паузу. 

— Локальна спроба стабілізації.

Артур зітхнув.

— Це звучить як погано.

— Це означає, що вони зараз будуть…

Ренні не договорила.

Бо земля під ногами

різко

«вирівнялась».

Все навколо

почало ставати…

нормальним.

Занадто швидко.

Дерева → дерева.
Будинки → будинки.

Стілець, який був лавкою —

застиг.

І впав.

— О ні, — прошепотіла Ренні.

— Що?

— Вони прибирають варіації.

— І що?

— А ми — варіація.

Пауза стягнула простір.

Артур одразу озвався:

— Знову біжимо?

— Так.

І вони побігли.

Але цього разу

світ не ламався.

Він…

виправлявся.

Дорога ставала прямою.

Будинки — однаковими.

Вікна — симетричними.

Занадто ідеальними.

— Мені це не подобається більше, ніж баги, — промовив Артур.

— Бо це не життя, — відповіла Стелла.

Позаду

почали з’являтись фігури.

Схожі на людей.

Але…

однакові.

— Інстанси контролю, — швидко сказала Ренні.

— Тобто?

— Вони перевіряють відповідність.

— І якщо ми не відповідні?

Слова знову запізнювалися. 

— Вони це виправлять.

— Як?

— Вас не стане «так».

Артур кинув находу:

— Чудово. Просто чудово.

Один із «людей» з’явився перед ними.

— СТАН?

Ренні різко подалася вперед:

— Активний процес.

— ПІДТВЕРДЖЕННЯ.

Вона зависла. Лише на секунду.

— В процесі.

Фігура завмерла.

Артур тихо спитав:

— Знову той самий трюк?

— Частково, — прошепотіла Ренні.

— Але довго не протримається.

Фігура почала «сканувати».

І раптом

зупинилась.

— НЕВІДПОВІДНІСТЬ.

Стелла віддала команду миттєво:

— Біжимо. ЗАРАЗ.

І вони рвонули.

Ренні різко змінила напрямок.

— Сюди!

Вони забігли в вузький провулок.

Який…

не мав бути тут.

— Це…? — почав Артур.

— Обхід, — повідомила вона.

— Ти казала, що тут все виправляють!

— Так. Але не все встигають.

Вони вибігли…

і світ знову змінився.

Різко.

Небо стало темнішим.

А повітря — живим.

— Ми вийшли з зони, — зауважила Ренні.

Артур задихано зупинився.