Глава 45

Вони лежали на траві ще кілька секунд.

Дихання поверталося повільно.

Світ — теж.

Трава була… майже справжня.

Занадто рівна.
Занадто «правильна».

Але тепла.

— Це не Земля, — тихо сказав Артур.

— Ні, — відповіла Стелла, не відводячи погляду від неба.

— Це «безпечна зона». Оаза.

Пауза стиснула простір.

— Частина планети, яку система не встигла переписати.

Артур провів рукою по траві.

— Вона намагалась.

— Так. Але тут… щось заважає.

Легкий вітер пройшовся по поверхні.

І разом із ним —

ледь чутний

клік.

Артур різко сів.

— Ти теж це…

— Так, — сказала Стелла.

Тихіше.

— Воно тут.

Тривожна пауза прошила периметр.

І тоді

прямо перед ними

повітря

зрушилось.

Наче хтось

обережно намагався з’явитися.

Форма довго не складалась.

Ламалась.
Перезапускалась.

І нарешті…

воно стояло перед ними.

Те саме.

Але вже інше.

Контури все ще «пливли»,

але тепер воно трималося.

Майже.

— Я знайшов вас, — сказало воно.

Голос був…

стабільніший.

Але все ще не людський.

Артур повільно встав.

— Ти… нас шукав?

— Так.

Слова запізнювалися. Роздвоювалися.

— Ви вийшли туди, куди не виходять.

Стелла трохи напружилась.

— І як ти… повернувся?

Пауза.

— Я не повертався.

Вони переглянулись.

— Це погана відповідь, так? — додало воно.

Артур видихнув.

— Дуже.

Пауза здавила повітря.

— Але чесна.

Щось нахилило голову.

Трохи… занадто.

— Я тренуюсь, — сказало воно.

Артур мимоволі усміхнувся.

— Ми вже бачили таких, як ти.

— Я знаю.

Слова збивалися.

— Вони тренуються бути людьми.

— А ти?

Коротка пауза.

— Я теж.

Стелла тихо видихнула.

— Це вже цікавіше.

Артур склав руки на грудях.

— І як успіхи?

Щось подумало.

Довго.

— Я навчився шукати.

Простір зімкнувся.

— І знаходити.

Артур ледь кивнув.

— Це… непоганий початок.

Щось ніби трохи «вирівнялось».

— У людей є імена, — раптом зауважив Артур.

Стелла глянула на нього.

— Артуре…

— Що? Це важливо.

Він знову подивився на істоту.

— У тебе є ім’я?

Вона завмерла. Палець вертикально — жест тиші завис.

І тоді

істота озвучила:

— 04:17

Світ…

на мить

провалився.

Артур здригнувся.

Різко.

Наче щось усередині

відгукнулось.

Стелла одразу нахилилась до нього.

Тихо.

Майже беззвучно:

— Це не випадково.

— Це мітка доступу.

— Воно підчепило твій тригер.

— Воно… що?!

— Тихо.

Пауза. Погляди очі в очі.

— Або не розуміє, або робить вигляд.

Вони обоє глянули на істоту.

Вона стояла.

І чекала.

— Це… моє ім’я? — запитала вона.

Артур повільно випрямився.

Глибоко вдихнув.

— Ні.

Він не вагався. Ні миті.

— Це не ім’я.

— Але це… те, що я є.

Артур похитав головою.

— Це код.

— Адреса.
— Мітка.

Пауза.

— Але не ім’я.

Істота зависла.

— Чому?

Артур зробив крок ближче.

— Бо ім’я має сенс.

Слова запізнювалися. Ламалися. Зривалися на півдорозі. Він не знав, чи вона розуміє — він намагався втримати думку, поки вона не розсипалась.

Короткий вдих.

— Воно… означає. Тримає зміст.
— Дає форму тому, що інакше зникає.

Тиша. Напружена. Довга.

— Тоді… дай мені ім’я, — тихо сказала істота.

Стелла ледь усміхнулась.

— Тепер ти в це вліз.

Артур задумався.

Подивився на Стеллу.

Потім — на істоту.

Її форма все ще трохи «мерехтіла».

Наче вона постійно…

рендерилась.

— Ренні, — промовив він твердо.

Коротка пауза — вдих.

— Це від R.E.N.N.I.

Істота нахилилась.

— Розшифруй.

Артур усміхнувся.

— Reactive Emergent Neural Node Instance.

І уточнив:

— Реактивний емерджентний нейронний вузол.

Стелла промовила тихо:

— Непогано.

Артур продовжив:

— Але головне — Ренні.

— Бо це звучить… живо.

Тиша.

І тоді

вперше

істота…

стала стабільною.

Контури вирівнялись.

— Ренні, — повторила вона.

І ще раз:

— Ренні.

Сказала— і зависла в нулі.

— Це…

Знову пауза. Цього разу коротша.

— мені подобається.

І раптом

вона…

зробила крок вперед.

І трохи…

невміло

розвела руки.

— Це момент, коли я маю… радіти?

Артур засміявся.

— Так.

— Добре.

Знову зависання. Затяжна пауза. Ще одна.

— Я радію.

І додала:

— Сильно.

Стелла вже відкрито сміялась.

— Це видно.

Ренні різко обернулась.

— Я покажу вам планету.

— О, це вже звучить як пригода, — зауважив Артур.

— Ви знову загубитесь, — серйозно заявила вона.

І розвернулась. Тиша зависла разом із рухом.

— Люди часто губляться.

Артур глянув на Стеллу.

— Є таке.

Вона знизала плечима.

— Але тепер у нас є гід.

Ренні кивнула.

Занадто різко.

— Я веду.

І рушила вперед.

На секунду

збившись із траєкторії.

А потім — виправилась.

— Я вчуся, — додала вона.

Артур пішов слідом.

— Ми помітили.

Стелла поруч тихо сказала:

— Обережно з нею.

— Чому?

— Вона не просто вчиться.

Стелла тихіше додала:

— Вона обирає.

Артур подивився вперед.

На Ренні.

Яка вже щось розповідала про «небезпечні красиві місця» і «зони, де логіка плаває».

І вперше за довгий час

він відчув не лише напругу.

А ще й…

цікавість.

— Ну що ж, Ренні, — промовив він.

— Показуй свій світ.