Глава 44

Вони бігли.

Але це вже не було бігом.

Крок — і підлога змінюється.
Крок — і тіло запізнюється.
Крок — і простір… не погоджується, що ти тут.

— СЮДИ! — впевнено скомандувала Стелла.

— ТИ СКАЗАЛА, ЩО НЕ ЗНАЄШ КУДИ!

— Я вже знаю!

Вона раптово звернула —

і врізалась у…

стіну.

Ні.

У місце, де стіна іноді була.

Стелла притиснула долоню до поверхні.

І прошепотіла:

— Це не простір. Це буфер.

Артур різко зупинився поруч.

— Що?

Позаду

щось складалося.

Повільно.

Як величезна складена площина.

— Слухай уважно, — сказала Стелла швидко. — Це не «щось». Це те, що система ховає.

— Ховає від кого?!

Артур зреагував. 

Вона мовчала — одну мить.

— Від себе.

Артур завмер.

— Коли ми пробили патч, — Стелла говорила швидко, але впевнено, — система втратила частину контролю.

— Але вона не може видалити все одразу.

Пауза. І чітка відповідь.

— Тому вона… відкладає.

— Куди?

Стелла ледь усміхнулась.

Без радості.

— Сюди.

Позаду пролунало:

— ВОНИ ВІДКРИЛИ.

Артур інстинктивно обернувся на звук.

Це вже було ближче.

Не форма.

А відсутність форми, яка намагається стати чимось.

— Це… помилки?

— Ні, — тихо відповіла Стелла.

— Це все, що не вписалось у сценарій.

Коротка пауза. 

— Незавершені процеси.
— Зламані гілки.
— Стерті, але не до кінця.

Артур ковтнув повітря.

— І вони… живі?

Стелла подивилась прямо на нього. Зосереджено.

— Вони пам’ятають, що мали бути.

І тут

простір поруч з ними…

зрушився.

І на мить

Артур побачив

силуети.

Людей.

Фрагменти.

Обличчя без очей.
Руки без тіл.
Голоси без слів.

— Це… NPC?

— Частково.

Впевнено.

— І не тільки.

Він зрозумів.

— Мама?..

Стелла різко звела руку догори:

— НЕ ЗАРАЗ.

Позаду щось стрімко наблизилось.

— ВОНИ ДИВЛЯТЬСЯ.

І вперше

це було спрямовано прямо на нього.

Артур відчув це.

Наче хтось

намагається «завантажити» його.

— Воно… хоче зрозуміти мене, — прошепотів він.

— Воно хоче зайняти місце, — жорстко відповіла Стелла.

Вона різко вдарила долонею по «стіні».

— Артуре! Ти казав — ключ у тебе?

Він кивнув.

— Це не ключ від системи, — сказала вона.

— Це ключ від повернення.

— Ти серйозно зараз пояснюєш?!

— Бо інакше ти не зробиш це правильно!

Позаду

реальність вже складалась у «кут».

Закриваючи їх.

— Слухай! — швидко. — Тут немає стабільної реальності.

— Але є останнє, що ти вважаєш справжнім.

Артур застиг.

— Що?..

— Обери точку.

— Не думай логічно.

Слова звучали як наказ.

— Думай… як тоді.

Він закрив очі.

Шум.

Тиск.

Чужий погляд.

— ШВИДШЕ! — крикнула Стелла.

І тоді

він згадав.

Не вежу.

Не місто.

Момент.

Коли він вперше відчув,

що не під контролем.

Коли він сміявся.

З істотою, що вчилась падати.

— Я… знаю, — прошепотів Артур.

І простягнув руку вперед.

Нічого.

А потім…

поверхня.

Тепла.

— Є! — Стелла різко схопила його руку.

Позаду

щось вже торкалось їх.

Холодне.

І без наміру відпускати.

— ЗАРАЗ!

Вони разом натиснули.

І світ…

зірвався.

Різко.

Як вдих після довгого утримання.

Світло.

Шум.

Повітря.

Вони впали.

На землю.

Справжню.

Трава під руками.
Вітер.
Далекий звук.

Артур задихано перевернувся на спину.

— Ми… вийшли?..

Стелла не одразу відповіла.

Вона дивилась вгору.

На небо.

Тріщина…

була там.

Але тепер —

менша.

— Ми закрили доступ, — тихо сказала вона.

Голос на мить зник.

— Але не те, що всередині.

Артур повільно сів.

— Воно…

Він не договорив.

Але Стелла зрозуміла.

— Воно тепер знає, що ми є.

Тиша.

Десь далеко

пролунав дивний звук.

Наче…

клік.

Артур ледь усміхнувся.

— Ну, хоча б не нудно.

Стелла подивилась на нього.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки.

І десь

у тріщині,

яка вже майже зникла,

щось

ще раз

подивилось

у відповідь.