Глава 43

Вони майже не говорили.

Після «перевірки» — повітря стало іншим.

Тихішим.

Навіть кроки звучали…

приглушено.

Артур першим помітив.

— Чуєш?

Стелла зупинилась.

— Що?

— Нічого.

Мить тиші.

— І це проблема.

Бо світ…

перестав звучати.

Ні вітру.
Ні руху.
Ні навіть того дивного «фону», який завжди був у цій реальності.

Тріщина в небі тепер була прямо над ними.

Вона не світилася.

Вона…

поглинала.

— Це не портал, — прошепотіла Стелла.

— Це… відсутність.

Артур зробив крок вперед.

І світ під ногами…

не відповів одразу.

Наче земля «згадувала», що вона має бути.

— Мені це не подобається, — сказав Артур.

— Пізно, — тихо відповіла Стелла.

Вони увійшли.

І

одразу

щось стало не так.

Простір…

не був простором.

Він був…

шарами.

Якби реальність розрізали і погано склеїли назад.

Один крок —

і під ногами бетон.

Другий —

вода.

Холодна.

Третій —

нічого.

Артур різко зупинився.

— Не рухайся.

Стелла вже стояла в іншому місці.

Хоча не рухалась.

— Артуре…

Її голос був…

не там.

Він обернувся.

І побачив її.

А потім —

ще одну.

І ще.

Десятки Стелл.

Всі дивилися на нього.

— Це не я, — сказала одна.

— Не слухай їх, — промовила інша.

— Я справжня, — прошепотіла третя.

Артур заплющив очі.

Стиснув кулаки.

— Ні.

Він не рухався.

Не дивився.

І тоді

все замовкло.

Повністю.

Артур відкрив очі.

Стелла була одна.

— Молодець, — тихо сказала вона.

Але…

її губи не рухались.

Артур відступив.

— Ні.

Вона нахилила голову.

Повільно.

Занадто повільно.

— Ти ж знаєш мене, — лунав її голос.

Звідусіль.

— Я поруч.

І тоді її обличчя…

затремтіло.

Як зламаний файл.

І на секунду

під ним

було щось інше.

Щось…

без обличчя.

Артур різко відвернувся.

— НЕ ДИВИСЬ! — закричав він.

Але вже пізно.

Світ почав реагувати.

Тепер кожна поверхня…

дивилась.

Стеля.
Підлога.
Порожнеча.

Все мало…

увагу.

— ВИЯВЛЕНО СПОСТЕРІГАЧА.

Голос був тихий.

І всюди.

— НІ, — прошепотіла справжня Стелла десь поруч. — Не відповідай.

— ІДЕНТИФІКАЦІЯ.

Артур не рухався.

Не дихав.

— ІДЕНТИФІКАЦІЯ.

Тиша.

І тоді…

щось торкнулося його плеча.

Артур смикнувся.

Обернувся.

Нікого.

Але відчуття залишилось.

— Воно не тут, — прошепотіла Стелла.

— Воно…

Вона зупинилась на півслові.

— дивиться через нас.

І тоді

Артур побачив.

Його рука.

Вона…

затримувалась.

Рух —

і слід руху залишався ще на секунду.

Наче реальність не встигала стерти попередню версію.

— Ми вже не в системі, — кинув Артур.

— Гірше, — відповіла Стелла.

— Ми в місці, де система…

Вона на мить замовкла.

— боїться дивитись.

І тоді

з тріщини

щось

подивилось у відповідь.

Без форми.

Без світла.

Але з присутністю.

— ВОНИ ВІДКРИЛИ.

Голос не був звуком.

Він був…

усвідомленням.

Стелла різко схопила Артура.

— БІЖИ.

— КУДИ?!

— НЕ ЗНАЮ — ПРОСТО РУХАЙСЯ!

І вони побігли.

А простір…

почав складатися.

Як папір.

Закриваючи їх всередині.

І позаду

те, що дивилось,

вперше

зробило крок.

І тоді Артур зрозумів одну просту річ:

це

не було

частиною плану Стелли.

І точно

не було частиною системи батька.