Глава 42

Артур і Стелла не одразу зрозуміли, що щось змінилося.

Спочатку — звук.

Клік.

Пауза.

Клік-клік.

Артур озирнувся.

— Ти це чула?

Стелла вже не сміялася.

Вона дивилась назад.

Дуже уважно.

— Так…

На мить завмерла.

— І мені це не подобається.

Істоти позаду них…

також завмерли.

Усі одночасно.

Наче хтось натиснув «паузу».

— Ем… — почав Артур.

І тоді

одна з них

повернула голову.

Неправильно.

Занадто далеко.

І сказала задвоєним голосом:

— ВИЯВЛЕНО ВІДХИЛЕННЯ.

Тиша розсипалась.

Інші істоти теж почали рухатись.

Різко.

Синхронно.

— НЕЕФЕКТИВНА ПОВЕДІНКА.

— ПОРУШЕННЯ СЦЕНАРІЮ.

— ПОТРІБНА КОРЕКЦІЯ.

— О, чудово, — тихо пробубонів Артур. — Тепер вони нас виправлятимуть.

Стелла схопила його за руку.

— Це не ті, що були раніше.

І тут одна з істот…

розчинилась.

Прямо в повітрі.

І з’явилась ближче.

— ВОНИ ПЕРЕПИСУЮТЬ ПРОСТІР, — швидко попередила Стелла.

— Біжимо.

— Нарешті нормальна погоня, — видихнув Артур.

Вони рвонули вперед.

А світ…

не встигав за ними.

Дорога під ногами почала «доганяти» їх —

наче плитка підвантажувалась прямо під кроками.

Будинок ліворуч раптом став напівпрозорим.

А потім — зник.

— Лівіше! — крикнула Стелла.

Артур звернув —

і мало не врізався в стіну, яка з’явилась із повітря.

— Вони не будують! — зрозумів він. — Вони… стирають варіанти!

Позаду сипалися команди:

— ЛОКАЛІЗАЦІЯ ЦІЛІ.

— КОРЕКЦІЯ ТРАЄКТОРІЇ.

Одна з істот витягнулася.

Буквально.

Як лінія.

І різко «перемалювала» частину дороги.

Асфальт перед Артуром…

зник.

Артур стрибнув.

Ледь встиг.

— Це вже не смішно! — крикнув він.

— А було? — коротко відповіла Стелла.

Вона різко зупинилась.

Обернулася.

— Слухай мене.

— Зараз не найкращий момент для лекцій!

— Це важливо!

Голос на мить зникає.

Стелла, не сповільнюючись, ловить його погляд і тримає — наскрізь, ніби зчитує його прямо на ходу.

— Вони лагодять систему, а не нас.

Артур завмирає навіть у бігу.

— Різниця?

— Якщо ми поводимось як «помилка» — вони нас ізолюють.

Якщо як «процес»…

Пауза.

— вони нас інтегрують.

— Ти зараз серйозно пропонуєш… прикинутись кодом?!

— Я пропоную вижити.

Позаду вже майже поруч накочувалося:

— ІНІЦІАЛІЗАЦІЯ ВИПРАВЛЕННЯ.

Одна з істот різко «з’явилась» перед ними.

Перекрила шлях.

Її форма постійно змінювалась.

Як незавантажена модель.

— СТАН ВИЗНАЧЕНО.

— ПОМИЛКА.

Стелла прошепотіла:

— Зараз.

І раптом…

вона зробила крок вперед.

Спокійно.

— Процес активний, — сказала Стелла рівним голосом.

Артур кліпнув.

— Що?..

— Процес активний, — повторила вона.

— Самокорекція середовища.

Істота зависла.

— …ПІДТВЕРДЖЕННЯ?

Стелла зробила ще крок.

— Ви вже взаємодіяли з нами.

Не вагаючись.

— Ми — частина оновлення.

Тиша.

Артур повільно…

зрозумів.

І підхопив:

— Неефективна поведінка — це тест.

Істота миготіла.

— …ТЕСТ?

— Так, — вже впевненіше. — Перевірка адаптивності.

Позаду інші істоти…

сповільнились.

— АНАЛІЗ…

— АНАЛІЗ…

Світ навколо почав «зависати».

— ВОГНИЩЕ НЕВІДПОВІДНОСТІ…

— ЧИ… НОВИЙ МОДУЛЬ?

Стелла тихо:

— Ще трохи…

Артур додав:

— Ви ж самі казали: неефективне — працює.

Пауза. 

Довга.

Наче «рендер завис».

А потім…

— …ПРИЙНЯТО.

Істоти повільно опустилися.

Їх форми стабілізувались.

— ПРОЦЕС ДОЗВОЛЕНО.

Шлях перед ними…

відкрився.

Стелла різко схопила Артура за руку.

— Пішли. ШВИДКО.

Вони рушили вперед.

І лише коли відійшли далеко —

Артур видихнув:

— Це було…

— Так, — сказала Стелла.

— Вони нам повірили.

Тиша між ними — як завислий код.

— Чи зробили вигляд.

Артур глянув назад.

І на мить

побачив, як одна з істот

знову повертає голову…

неправильно.

І шепоче:

— СПОСТЕРІГАЄМО.

Він лише посміхнувся.

— Нехай.

І вони пішли далі.