Глава 41

Вони йшли до тріщини в небі.

Повільно.

Бо чим ближче вона ставала — тим менш стабільним був світ.

Дорога під ногами раптом стала… плиткою.

А потім — травою.

А потім — знову плиткою, але вже намальованою.

— Він не встигає, — тихо сказала Стелла.

— За нами?

— За всім одразу.

І саме в цей момент

щось вибігло з-за будинку.

Невелике.

Кругле.

Занадто швидке.

І врізалося прямо в Артура.

— ОЙ.

Артур ледве втримався на ногах.

Подивився вниз.

Істота.

Схожа на…

клубок.

З ніжками.

Вона підняла голову.

І на ній було обличчя.

Наче намальоване.

— Вибачте! — сказала вона. — Я тренуюсь бути людиною!

Артур завис.

— Ти… що?

— Люди бігають, — серйозно пояснила істота. — Я теж бігаю.

Пауза.

— Але не дуже точно.

Стелла прикрила рот рукою.

Ледь стримуючи сміх.

— І як успіхи? — спитав Артур.

Істота подумала.

— Я вже навчився падати.

І тут же —

впала.

Просто так.

На рівному місці.

— Демонстрація, — гордо сказала вона знизу.

Артур не витримав.

Засміявся.

Вперше по-справжньому за весь час.

— А ще що?

Істота швидко підскочила.

— Я вчу соціальну взаємодію!

Мить тиші.

— Привіт.

Пауза.

— Як справи.

Пауза.

— До побачення.

Вона завмерла.

Очікуючи реакції.

Артур кивнув.

— Непогано. Але ти забув середину.

Істота напружилась.

— Середину?..

— Ну… розмову.

Істота зависла.

— Розмова не була в документації.

Стелла тихо засміялась.

— Бо її не можна прописати, — сказала вона.

— Вона… виникає.

Істота подивилась на неї.

Довго.

— Це неефективно.

— Так, — озвався Артур. — Але це працює.

Істота різко розвернулась.

І закричала кудись у провулок:

— ВОНИ РОБЛЯТЬ НЕЕФЕКТИВНІ РЕЧІ І ЦЕ ПРАЦЮЄ!

З провулка висунулось ще кілька таких самих.

Різних форм.

Але однаково дивних.

— Покажи!
— Де?
— Як?! —линуло звідусіль.

Артур відступив на крок.

— О ні…

— Ти почав, — прошепотіла Стелла.

Одна з істот підійшла ближче.

І сказала дуже серйозно.

— Зроби «розмову».

Артур кліпнув.

— Прямо зараз?

— Так.

Голос зірвався в писк — і на мить задвоївся.

— Ми дивимось.

Вони всі…

дивились.

Стелла тихо хихикнула:

— Я хочу це побачити.

Артур зітхнув.

— Добре…

Він підбирав слова повільно.

— Привіт.

Одна істота відповіла:

— Привіт.

Артур всміхнувся:

— Як справи?

Істота коротко пискнула:

— Добре.

Зависла пауза.

Довга.

Істоти навколо нахилились ближче.

— І?.. — спитала одна.

Артур задумався.

— Ем… що ти робиш?

Істота чітко відповіла:

— Я стою.

Інша продовжила:

— Я теж стою!

Ще одна озвалась за мить:

— Я падаю! — і впала.

Артур вибухнув сміхом.

— Бачите? — сказав він. — Ви вже розмовляєте.

Істоти завмерли.

— Ми… вже?..

— Так.

Запала тиша.

А потім —

вони всі почали говорити одночасно.

— Я теж!
— Я теж розмовляю!
— Я існую в розмові!
— Це ефективно чи ні?!

— Окей, досить! — засміявся Артур.

Стелла дивилась на це…

і раптом її обличчя змінилося.

— Артуре.

Він вмить обернувся.

— Що?

Вона дивилась на одну з істот.

Не на всіх.

На одну.

— Підійди сюди, — тихо сказала Стелла.

Істота підкотилася ближче.

— Що?

Стелла нахилилась.

І дуже уважно подивилась на неї.

— Ти… звідки взявся?

— Я з’явився, — просто відповіла істота.

— Коли?

Відповідь запізнилася.

— Коли стало тихо.

Артур завмер.

— Яке «тихо»?

Істота подивилась на нього.

— Коли щось велике…

Пауза.

— перестало дивитися.

Тиша впала миттєво.

Навіть інші істоти…

замовкли.

Стелла повільно випрямилась.

— Це не просто навчальні модулі, — сказала впевнено.

— Це… побічний ефект.

Артур нахмурився.

— Чого?

Вона глянула вгору.

На тріщину.

Яка стала…

більшою.

— Втрати контролю.

Істота поруч раптом тихо озвалася:

— Там… цікавіше.

Артур усміхнувся.

— Значить, нам точно туди.

Він глянув на Стеллу.

— Готова?

Вона кивнула.

Але вже без усмішки.

— Тепер — так.

І вони пішли далі.

А позаду них істоти

ще довго намагалися зрозуміти,

що таке «середина розмови».