Глава 40

Перші кроки були… тихими.

Наче планета придивлялась.

Пісок під ногами змінювався майже непомітно.

Спочатку — зернистий.

Потім — гладкий.

Потім — знову зернистий, але вже з геометрією, якої не могло існувати в природі.

— Він нас тестує? — тихо спитав Артур.

— Ні, — відповіла Стелла, дивлячись вперед. — Він… намагається зрозуміти, як нас рендерити.

Артур хмикнув.

— Тобто ми для нього теж баг?

Стелла ледь усміхнулась.

— Саме так.

Вітер піднявся раптово.

Не з напрямку.

Звідусіль.

Пісок здійнявся в повітря — але не розлетівся.

Завис.

І почав збиратися.

— Стій, — різко сказала Стелла.

Артур зупинився.

Піщинки перед ними формували щось.

Повільно.

Наче система не була впевнена, яку форму обрати.

Силует.

Розсипався.

Знову збирався.

І раптом —

застиг.

Перед ними стояло…

щось.

І з обличчям, яке складалося з різних варіантів.

Око.

Інше око — інакше.

Усмішка — трохи з’їхала вбік.

— Привіт, — сказало воно.

Голос був… подвійний.

Наче дві версії накладені одна на одну.

Артур кліпнув.

— Ти хто?

Істота на секунду зависла.

— Я…

Пауза.

— я — місцевий житель.

— Непогано, — тихо сказала Стелла. — Швидко адаптується.

— Я… — істота моргнула обома різними очима. — я радий вас бачити.

Пауза.

— Чи не радий.

Пауза.

— Я ще не вирішив.

Артур пирхнув.

— Чесно. Мені подобається.

Істота нахилила голову.

Трохи занадто різко.

— Ви не за сценарієм.

Стелла напружилась.

— Що ти маєш на увазі?

— Я не отримав ваш опис.

Пауза.

— Але ви вже тут.

Вітер раптом стих.

Істота подивилась на свої руки.

Вони трохи «пливли».

— Мене це турбує.

— Нас теж, — сухо сказав Артур.

Істота знову нахилила голову.

Цього разу — повільніше.

Наче навчилась.

— Ви…

Пауза.

— цікаві.

І раптом —

вона сіла.

Прямо в повітрі.

— Це не має сенсу, — пробурмотів Артур.

— Тут багато що не має, — тихо відповіла Стелла.

Істота подивилась на них знизу вгору.

— Ви шукаєте?

Артур на секунду замовк.

— Так.

— Що?

Він глянув на Стеллу.

Потім — назад.

— Людину.

Істота завмерла.

І на мить —

її обличчя стало стабільним.

— О.

Істота звела очі догори.

— Це складніше.

— Чому?

— Бо люди тут…

Вона підняла руку.

І вказала кудись за горизонт.

— не завжди люди.

Артур відчув, як щось стислося всередині.

Істота відкрила рот.

Закрила.

— Я не можу пояснити.

Кінчик її пальця завмер біля рота.

— Але можу показати.

Стелла заперечила одразу:

— Ні.

Артур глянув на неї.

— Чому?

— Бо «показати» тут — це завжди пастка.

Істота підняла палець.

— Не завжди.

Вона зачепила край його куртки, немов перевіряючи матерію на міцність.

— Іноді це просто баг.

Артур усміхнувся.

— Мені подобається ця логіка.

— Артуре—

Але він уже зробив крок вперед.

— Добре, — сказав він істоті. — Покажи.

Світ навколо…

не змінився.

Він просто… зсунувся.

Наче камера повернулась.

Але ніхто її не рухав.

І раптом —

вони вже стояли не в пісках.

А в місті.

Невеликому.

Дивному.

Будинки були… правильні.

Занадто правильні.

Кути — ідеальні.

Вікна — однакові.

Двері — повторювались.

— Це… — почав Артур.

— Шаблон, — сказала Стелла.

Істота стояла поруч.

Тепер трохи інша.

Більш стабільна.

— Це місце, де система тренується.

— На чому?

— На вас.

Артур завмер.

Двері одного з будинків відчинилися.

Вийшла жінка.

Усміхнулась.

І ця усмішка…

Він її знав.

— Ні, — тихо сказав Артур.

Жінка підійшла ближче.

— Артурчику?

Стелла міцно стиснула його лікоть. Різко:

— Не реагуй!

Але було пізно.

Він уже дивився.

Обличчя.

Рухи.

Інтонація.

Не вона.

Але…

занадто близько.

— Це копії, — швидко сказала Стелла. — Поверхневі. Система намагається зібрати її заново.

Жінка нахилила голову.

— Чому ти не підходиш?

Голос трохи зламався.

— Ти ж завжди підходив.

Артур стиснув кулаки.

Істота поруч тихо сказала:

— Ось чому це складно.

Жінка зробила ще крок.

І раптом —

її обличчя «поїхало».

Очі змістилися.

Усмішка стала ширшою.

Занадто.

— Підійди.

— Стоп, — різко відсахнувся Артур.

І цього разу —

вона зупинилась.

На секунду.

Потім…

зникла.

Просто розсипалась на світло.

Тиша стала відчутною на дотик.

— Оце і є його контроль, — тихо констатувала Стелла. — Він не тримає форму. Він пробує.

Артур довго мовчав.

— Це не вона.

— Ні.

— Але частини — справжні.

Стелла кивнула.

Істота піднялась у повітрі.

Трохи вище.

— Ви хочете знайти її?

Артур подивився прямо на неї.

— Так.

Істота подумала.

Цього разу довше.

— Тоді вам треба йти туди, де система…

Її рука вмить розтягнулася, мов гумова. Удвічі! Кінчик пальця невагомо ковзнув уздовж його рукава.

— перестає контролювати.

— І де це?

Істота вказала вгору.

Артур підняв голову.

Небо.