Глава 39

Стелла не відповіла.

Лише подивилась на Артура ще секунду.

— Не відпускай, — промовила тихо.

Вона взяла його за руку.

І торкнулась екрану.

Планета не збільшилась.

Вона… відкрилась.

Поверхня пішла хвилею, як вода.

Світло згорнулося всередину.

І в наступну мить

під ногами вже було не скло.

Ґрунт.

Артур різко вдихнув.

Повітря було іншим.

Густішим.

Справжнішим.

Він опустив погляд.

Пісок.

Але не звичайний —

кожна піщинка ледь світилася, ніби в ній тече код.

— Ми…

— Всередині, — відповіла Стелла.

Артур підняв голову.

Горизонт був… неправильний.

Занадто широкий.

Наче кривизна планети була ближче, ніж мала бути.

І небо.

Не чорне.

Не синє.

Шари.

Прозорі.

І в кожному — рух.

Дані.

Потоки.

Сигнали.

— Це ядро?

— Інтерфейс ядра, — тихо, на видиху. — Адаптований під нас.

Ще мить — і слова втратили б сенс.

Але Стелла перезапустила голос:
— Насправді складніше.

Артур зробив крок.

Пісок під ногами трохи «провалився» —

і на секунду став сіткою.

Потім знову піском.

— Він нас бачить?

Стелла не одразу відповіла.

Вона дивилась у горизонт.

— Уже.

Далеко попереду

щось змінилось.

Спочатку — як міраж.

Потім —

контур.

Структура.

Не будівля.

Не об’єкт.

Щось, що постійно перебудовується.

— Це він?

— Частина.

Тиша між ними — як завислий код.

— Тут у нього немає одного обличчя.

Артур мовчав.

Дивився.

І раптом —

відчув.

Не тиск.

Присутність.

Планета ніби «помітила» їх.

Пісок під ногами ледь здригнувся.

Небо змінило ритм.

І десь глибше —

щось відгукнулося.

Те саме тепло.

Артур заплющив очі на секунду.

— Вона тут.

Стелла кивнула.

— Але не як ти очікуєш.

Він відкрив очі.

Вже спокійніше.

— Добре.

Пауза заповнила простір.

— Тоді покажи мені, де починати.

Стелла зробила крок вперед.

— Не «де».

Вона глянула на нього.

— А як не загубити себе, поки ти її шукаєш.

Стелла взяла Артура за руку.

Її пальці були теплі.

І вони пішли вперед.

По поверхні світу, який

дивився на них у відповідь.