Глава 37

Світ під склом затремтів.

І цього разу —

не повернувся одразу.

Місто зависло.

Не як раніше.

Глибше.

Наче сама система не встигла вирішити, яку версію залишити.

Віктор зробив різкий рух пальцями по терміналу.

— Ні.

Глітч.

Сильніший.

Капсула «просіла» —

але не в техблок.

У щось інше.

Світло стало теплим.

Нереально теплим.

Запах.

Ледь відчутний.

Як дім, якого не існує в цій системі.

Артур завмер.

Попереду, між шарами реальності, почав збиратися силует.

Не з пікселів.

З фрагментів.

Усмішка.

Погляд.

Лінія плечей.

— …Артуре?

Голос.

Не ідеальний.

Зі збоями.

Але живий.

Його дихання зірвалося.

— Мамо?..

Віктор різко підняв голову.

Вперше — страх.

Справжній.

— Це неможливо. Я… я розподілив ядро.

Силует здригнувся.

На мить — розпався на десятки знайомих облич.

Вихователька.

Медсестра.

Жінка з фруктами.

І знову —

зібрався.

Вона дивилася тільки на нього.

Наче не бачила ні Віктора, ні Стеллу.

— Ти… виріс…

Голос рвався.

Як сигнал крізь шум.

Артур зробив крок.

Підлога під ним мигнула —

скло / метал / порожнеча —

але він не зупинився.

— Я тут, — прошепотів Артур. — Я знайшов тебе.

Вона усміхнулась.

І в цій усмішці —

не було коду.

Віктор різко вдарив по терміналу.

— Ні! Це нестабільний фрагмент! Це не вона — це збій!

— Це вона, — сказав Артур.

Вперше — без сумніву.

Глітч пішов хвилею.

Сильніше.

Її контур почав розсипатися.

— Ти… маєш… вийти…

— Я не піду без тебе.

На секунду —

все стабілізувалося.

Вона стала чіткішою.

Майже реальною.

— Я вже… не там, де ти думаєш, — тихо. — Але ти можеш… відкрити двері…

Пауза.

— Для всіх.

Артур завмер.

Віктор прошепотів:

— Якщо ти зараз втрутишся — ти її знищиш остаточно.

Тиша.

Світ тріснув ще раз.

Її рука простягнулась.

Не до Віктора.

До Артура.

Він теж простягнув руку.

Між ними —

повітря.

Світло.

Код.

І на мить —

дотик.

Справжній.

Світ повернувся.

Різко.

Жорстко.

Скляна капсула.

Київ під ногами.

Термінали.

Нікого.

Тільки тиша.

І тепло, що ще залишилось у долоні.

Стелла ледве видихнула:

— Це був… цілісний сигнал. Не NPC. Не копія.

Артур не відповів.

Він дивився на свою руку.

— Я відкрию двері, — сказав він тихо.

І цього разу —

Артур уже знав, для кого саме.