Глава 36

— Ти все-таки прийшов, Артуре, — його голос розлився по динаміках, ніби був частиною самої конструкції. — Стелло, твоя дисертація виявилася надто успішною. Об’єкт виявив волю.

Артур зробив крок уперед.

Тепер панель під пальцями була скляною.

Але відчуття — те саме.

— Досить, тату. Чи як там тебе звати в терміналі. Я знаю про маму. Я знаю, що ти зробив із нею.

Віктор різко розвернувся.

Його обличчя на мить «попливло» — пікселі зсунулися, контур дав тріщину, відкриваючи втому під маскою холодного інвестора. Справжню. Живу.

І одразу — стабілізація.

Скло. Світло. Контроль.

— Я зберіг її! — його голос різко прорізав простір. — Реальний світ знищив би її. Вона була занадто крихкою для того хаосу, що панує за межами симуляції. Тут вона всюди. Вона в кожній усмішці, яку ти бачиш. Вона — атмосфера твоєї безпеки.

Світло над ними мигнуло.

І на мить —

скло зникло.

Темрява.

Червоний індикатор.

Сирий бетон.

Глухий техблок.

Клац.

Все повернулося назад.

Скляна капсула. Київ під ногами.

— Вона — в’язень, — Артур зробив крок уперед.

Під ногами на секунду — не скло.

Решітка.

Метал.

Порожнеча вниз.

Артур рушив до центрального пульта.

Його пальці торкнулися поверхні —

скло.

Миг.

Метал.

Холодний. Шорсткий.

Знову скло.

— Як і я. Ти її… розібрав.

Пальці ковзнули по панелі —

і на мить це були не сенсорні екрани,

а старі кабелі, що виходили зі стіни.

— Її особистість розібрали на блоки даних і використали як основу для жіночих NPC у моїй симуляції.

Голос Артура йшов рівно.

Світ — ні.

Миг.

Монітори сипали помилки.

Писк.

Запах гарячого пилу.

— Тепла посмішка виховательки, голос медсестри, доброта тієї жінки з фруктами…

Його голос на мить задвоївся.

Наче дві версії говорили одночасно.

— Це все вона. Розпорошена по всьому Києву. Щоб я завжди відчував себе в безпеці…

Пауза.

— Але ніколи не знайшов цілого об’єкта.

Знову скло.

Знову місто.

Але тепер — люди внизу на секунду завмерли.

Наче слухали.

Стелла мовчки стояла поруч, стискаючи планшет.

Рядки коду бігли по екрану.

А потім —

збій.

Екран мигнув —

і замість коду на мить з’явився сирий лог.

Без інтерфейсу.

Без захисту.

Символи на секунду перетворилися на червоний індикатор.

Той самий.

З техблоку.

— Він тримає два шари одночасно… — прошепотіла вона. — І не дає жодному стабілізуватися.

Артур глянув на місто під склом.

Місто мерехтіло.

Пікселі патчу свободи вже проникли в систему.

Але навіть тут —

кожен спалах свободи супроводжувався коротким «відкатом».

Миг.

Ті ж люди —

але знову завмерлі.

Повернення.

Вони рухаються.

Але іноді —

між будинками проскакувала порожнеча.

Не ніч.

Не тінь.

Невиведені дані.

— Ти не міг дозволити їй бути в реальному світі, — тихо сказав Артур.

Його голос уже не зливався з простором.

Він його різав.

— Але ти не врахував одного.

Вітер за склом…

на секунду зник.

Звук обірвався.

Тиша.

Як у вимкненій кімнаті.

— Я не стану частиною твоєї системи. Я прийшов сюди не за наказом. Я прийшов за свободою.

Віктор мовчав.

Його пальці торкнулися терміналів.

І цього разу глітч був сильніший.

Простір стиснувся.

Капсула «просіла».

Стіни на секунду стали бетонними.

Світло згасло.

Тільки червоний індикатор.

І тінь Віктора — більша, ніж він сам.

Повітря було важким, як свинець

Стелла різко вдихнула.

— Силовий блок… він давить прямо на ядро.

Повернення — різке.

Майже болюче.

Артур хитнувся.

На секунду —

в голові прорізався звук двигуна.

Не справжній.

Пам’ять.

Скло. Світло. Контроль.

Але вже нестабільний.

— Цього разу ти програв, тату, — тихо сказав Артур, стискаючи панель. .

— Я відкрию двері. Не для себе. Для всіх.

Скло під ногами здригнулося. Світ під склом затремтів.

І цього разу —

не повернувся одразу.

Місто —

на мить стало справжнім.

Без глітчів.

Без провалів.

Люди внизу зупинилися.

Підняли голови.

Зробили крок — не за сценарієм.

Рухалися.

Самі.

Потім —

знову ряботиння.

Віктор різко вдихнув.

Вперше.

Як людина, а не система.

Стелла видихнула.

Її пальці стисли планшет.

Планшет у її руках тремтів — але код більше не був повністю підкорений.

Артур стояв між двома реальностями, які більше не могли співіснувати спокійно.

І вперше —

жодна з них не була повністю під контролем батька.