Глава 35

Вони долали прольоти службових сходів один за одним. Кожен крок лунав металевим стукотом, який зливався із гулом міста під ногами.

Артур відчував, як цифровий тиск батька прокочується по всьому тілу: дрібні імпульси в м’язах, короткі збої в координації, ніби хтось намагався перехопити контроль над його рухами.

Пальці на мить не слухались.

Коліно збило ритм.

Подих — уривками.

Наче саме тіло стало інтерфейсом.

І тоді почалися сходи — з помилкою рендеру.

Спочатку — майже непомітно.

Одна сходинка — вища.

Наступна — коротша.

Артур спіткнувся.

Встиг вхопитися за поручень.

Метал під долонею був холодний — і на секунду «розмазався», ніби текстура не встигла прогрузитися.

— Він втручається, — швидко сказала Стелла, не зупиняючись. — Переписує фізику локально.

Світло мигнуло.

Раз.

І раптом сходи пішли під іншим кутом.

Не різко.

Плавно.

Як помилка, яка намагається виглядати нормальною.

Крок.

Ще крок.

І підлога на мить стала м’якою.

Як гума.

Артур зціпив зуби.

— Не дивись вниз, — кинув він.

Але вниз уже не було чого дивитися.

Між сходами з’явилися провали.

Не темрява.

Щось біле.

Пульсуюче.

Нерозраховане.

— Це не просто глюк, — тихіше сказала Стелла. — Він прибирає зайві рівні. Стискає простір.

Пауза.

— Щоб ми не дійшли.

Поручень сіпнувся в руці Артура.

На секунду — як живий.

Потім знову став металом.

— Тоді швидше, — сказав він коротко.

Вони побігли.

Тепер уже без ритму.

Без гарантій.

Сходи змінювались під ногами.

Довжина.

Кут.

Відстань.

Але тіло Артура вже підлаштовувалося.

Не ідеально.

Живо.

Крок.

Зсув.

Рівновага.

Він не боровся з системою.

Він ішов крізь неї.

Попереду мигнули двері верхнього ярусу.

Стабільні.

Надто стабільні.

— Він вже тут, — прошепотіла Стелла, ковзаючи поглядом по панелі планшета. — Блок силового підключення батька активний. Кожен наш рух він може зупинити, кожен сигнал — перехопити.

Вона піднімалася сходами прольот за прольотом, планшет притиснутий однією рукою, інша відчутно обережно торкалася перил. Щоразу, коли ноги зустрічали слизьку металеву поверхню, очі на мить зрушувалися з дисплея — і серце билося частіше від страху впасти, а не від Артурового голосу.

— Ти думаєш, у нас є вибір? — промовив Артур холодним голосом, який пробіг сходовою кліткою, немов електричний струм.

— Треба не дати йому затягнути нас у систему, — тихо  сказала Стелла. — Піднімаймося швидко.

Вони рушили далі. На кожному майданчику сходи видавали тріск і вібрації, що не відповідали їхній вазі. Артур знав, що батько може змінювати масу, опір, навіть гравітаційні параметри — але він тримався.

— Ключ на вершині, — Артур пробурмотів собі під ніс. — Потрібно потрапити в ядро, перш ніж батько зламає наш шлях.

Металеві двері на останньому рівні відчинилися з характерним скреготом.

Всередині було темно.

Лише блимав червоний індикатор центрального шлюзу.

Стелла кинула на нього швидкий погляд:

— Тут він контролює все. Навіть повітря. Будь готовий.

Артур наблизився до панелі. Метал холодив долоні, але він відчував себе живим: кожен дріт, кожен екран — це частина його власного шляху.

— Тримаєш курс? — запитала Стелла.
— Тримаю.

Пальці Артура знайшли порт для «ключа відновлення».

Світ навколо затремтів.

Лампи миготіли хаотично.

Монітори сипали помилки.

Тиск. 

Невидимий.

Ніби самі закони фізики слухалися чужого коду.

Батько.

Силовий блок наклався на простір — і фізика почала «пливти».

Повітря стало густішим.

Звук — глухішим.

Час — рваним.

Стелла підхопила рюкзак із патчем:

— Зараз, — сказала вона, і їхні пальці одночасно активували ключ.

Мить зависла.

Не як пауза.

Як повтор.

Червоний індикатор…

знову блимнув.

Артур моргнув.

І світ… не змінився.

Він залишився тут же.

Ті самі двері.

Той самий поріг.

Але тепер —

ніякого темного техблоку.

Скло.

Світло.

Висота.

Верхній ярус розгорнувся перед ним як інша версія тієї ж кімнати.

Скляна капсула. Панорамний Київ під ногами.

Ті самі координати.

Інший рендер.

Стелла різко вдихнула:

— Він… переписує інтерфейс.

Але Артур уже дивився не на місто.

У центрі.

За столом, заставленим терміналами.

Віктор Воздвиженський.

Він сидів.

Без емоцій.

Небезпечно спокійний.