Глава 34

Артур міцніше стиснув ручки мотоцикла. Метал вібрував у долонях, і цей грубий спротив реальності надавав йому сил. Позаду Вишневе перетворювалося на попіл із пікселів, а попереду, за завісою дощу та цифрового шуму, вимальовувався силует Київської телевежі.

— Нам туди! — крикнула Стелла, перекрикуючи ревіння старого двигуна. — Телевежа — це не просто антена. Це центральний вузол ретрансляції сигналу «Сектора Київ». Якщо підключимося до головного шлюзу на вершині, ти зможеш завантажити «ключ відновлення» прямо в ядро системи!

Раптово мотоцикл здригнувся під Артуром, ніби сама дорога змінила структуру, а ліхтарі мигнули червоним та зеленим одночасно. Артур на мить відчув, що його тіло стало частиною цифрового ланцюга батька.

Вони влетіли в місто через нічне шосе, яке тепер виглядало як збій матриці: смуги руху перетиналися у хаотичному порядку, ліхтарі миготіли випадковими кольорами, а автівки завмерли на дорозі, їхні водії ніби зависли, очікуючи на «оновлення сценарію».

— Артуре… — Стелла схопила його за плече. — Твій батько вже активував силовий блок реального світу. Він не просто контролює NPC…

Артур здригнувся.

— …він може підключитися до нашого обладнання і зупинити будь-який твій рух.

Поколювання вже розтікалося по його пальцях і спині — ніби сам повітряний простір навколо них починав підкорятися чужому коду.

Через невидимий цифровий імпульс Артурсам  відчув, як двигун його мотоцикла на мить пригальмував, немов сама машина стала слухняною системі батька.

Біля підніжжя вежі на них уже чекали. Чорні седани вишикувалися півколом. Люди в сірих костюмах стояли нерухомо, наче застиглі статуї.

— Вони не атакують? — він пригальмував, не глушачи мотор.

— Чекають на команду «Адміністратора», — Стелла вистрибнула з коляски. — Батько хоче, щоб ти зайшов. Він думає, що ти прийшов здаватися.

Артур вимкнув запалення, і вони попрямували до входу.

Всередині технічного блоку ліфт не працював, тому довелося підніматися службовими сходами. Кожен крок віддавався гулом у вухах, і що вище вони піднімалися, то сильніше відчувалася присутність батька: цифрові хвилі прокочувалися через метал і бетон, на мить перекриваючи сенсорні датчики Артура, і тіло реагувало на чужий контроль.

На висоті трьохсот метрів повітря стало розрідженим, а крізь металеві ґрати під ногами місто внизу мерехтіло, наче несправна мікросхема. Відчуття небезпеки було цілком реальним: якщо б батько підняв блок активніше, навіть цей маленький «Дніпро» міг би зависнути в повітрі, а вони — залишитися на висоті в пастці власного тіла і коду.

Стелла кинула на Артура швидкий погляд: її очі світилися не цифрами, а страхом.

— Ти готовий? — запитала вона.

Артур стиснув зуби, відчуваючи, як вібрує метал під його руками, і тихо кивнув:

— Готовий.