Глава 30

04:17.

Цифри зависли перед очима, ніби хтось вбив їх у простір цвяхами.

04:17.

Артур різко вдихнув.

— Чому знову цей час?..

Ніхто не відповів.

Тиша недобудови була густою, як бетон навколо.

Спалах.

Фари.

Мокрий асфальт.

Руки на кермі.

Його руки.

Удар.

Метал скручується.

Скло розлітається.

Артур здригнувся, стиснувши скроні.

— Це було зі мною…

Глухо. Впевнено.

Він це пам’ятав.

Його аварія.

І раптом — другий шар.

Не спогад.

Щось глибше.

Ті самі фари.

Та сама дорога.

Але…

Руки — інші.

Тонші.

І кільце на пальці.

Подих збився.

— Ні…

Голос.

Жіночий.

Не в салоні.

Всередині.

04:17.

Знову удар.

Але тепер він — не за кермом.

Він — поруч.

Малий.

Кричить.

Не розуміє.

Запах.

Ліки.

Кров.

Артур різко відкрив очі.

Світ повернувся занадто швидко.

— Я… був там? — хрипко.

— Так.

Стелла дивилась прямо.

Без захисту.

— Ти бачив її останньою , — тихо сказала вона.

Повітря тиснуло на груди.

— Чому я не пам’ятав?..

Стелла не відповіла одразу. Мовчала кілька секунд, наче чекала, щоб свідомість Артура відреагувала.

— Бо ти не зміг.

Пауза. Коротка. Болюча.

— І тобі допомогли не змогти.

Артур повільно опустив руки.

— 04:17…

Стелла ледь кивнула.

— Час аварії.

І майже пошепки:

— Її.

Тепер тиша вже не була пусткою.

Вона заповнилась оголеною правдою.

Він завжди знав.

Просто не так.

Не цілісно.

Не словами.

Уривками.

Фразами, які не складалися в сенс.

«Лікування.»

«Далеко.»

«Не можна відвідувати.»

І ще було щось інше.

Щось, що він ніколи не дозволяв собі згадати.

Запах.

Різкий.

Медичний.

І звук.

Безперервний.

Артур різко стиснув скроні.

— Я був там…

Цього разу — не питання.

Стелла не заперечила.

— Ти просто не залишив це в собі.

Свідомість Артура здригнулась.
Слова Стелли — як тригер.

Завіса повільно відсунулася.
Третій пласт піднявся з глибини.
Спогади прорвались — тихо, але невідворотно.

— А мама коли повернеться?

Батько не одразу відповів.

Він присів навпроти, рівно, майже ідеально спокійно.

— Не скоро, Арті.

— Чому?

Батько дивився прямо на нього.

— Вона… спить.

Артур насупився.

— Як?

— Дуже глибоко, — м’яко сказав тато. — Лікарі роблять усе, щоб вона прокинулась.

— А ми поїдемо до неї?

Тихо:

— Туди не можна...

Його накрило раптово.

Без попередження.

Повітря стало густим.

Важким.

Наче його стало менше.

Серце різко вдарило в груди.

Надто швидко.

Ніби не встигало за ритмом.

Артур вдихнув —

і не зміг вдихнути до кінця.

Він стиснув голову руками.

— НІ!

Крик вирвався сам.

Грубо.

Жорстко.

Бетон віддав назад.
Відгомін різав.

Він стояв.

Хитався.

Не тут.

Не повністю.

Дихання рвалося.

Коротко.

Уривками.

Світ «плив».

Краї сипалися.

І десь між цим усім —

він.

Зібраний.

Вперше.

Не словами.

Відчуттям.