Глава 28

Жінка.

Він побачив її раптово.

Не схожа на тих бездоганних жінок, що завжди були поруч із його батьком.

Живе обличчя.

Ластовиння на носі.

Руки — не з ароматом парфуму, а з теплом трав і чогось солодкого.

Сад.

Не ідеальний газон.

Дикий.

Справжній.

Яблука падали в траву і ніхто їх не прибирав.

— Арті, не біжи так швидко…

Її голос — сміх, у якому не було контролю.

— Вийдеш за межі.

Малий Артур зупиняється біля хвіртки.

Тоді — просто огорожа.

Тепер — щось інше.

Шов.

За нею немає дороги.

Немає дерев.

Лише молочно-біле марево.

М’яке.

Пульсуюче.

Наче світ ще не дорендерився.

І раптом —

Спогад тріскається.

Наче поверх нього накладається інший.

Не сад.

Дім.

Велика вітальня.

Занадто правильна.

Занадто тиха.

Артур сидить на підлозі біля низького столика.

Перед ним — конструктор.

Деталі складені в ідеальні ряди.

Не ним.

Він перебирає їх.

Робить вигляд, що зайнятий.

Але не грається.

Слухає.

Голоси — з іншого кінця кімнати.

Приглушені.

Контрольовані.

Так сваряться дорослі, які не хочуть, щоб дитина чула.

— Ти не розумієш, що робиш, — тихо, але з напругою каже вона.

— Я якраз розумію, — холодно відповідає батько. — На відміну від тебе.

Артур не піднімає голови.

Але пальці завмирають на деталі.

— Це не життя.

Пауза. Навіть повітря ніби зависло.

— Це система, яка працює.

— Це клітка.

Тиша.

Наче слова впали і не відбилися.

— Тільки ідеально відполірована!

— Це безпека.

— Це контроль!

— Це єдине, що працює!

Знову пауза. 

Коротка.

Небезпечна.

Артур обережно підсуває деталь.

Повільно.

Щоб не шуміти.

— Я не дам тобі зробити з нього проєкт — вона відводить погляд... в інший кінець кімнати.

Світ навколо ніби стає на паузу.

— Він уже в ньому. В системі, — рівно каже батько. — Ти просто відмовляєшся це прийняти.

Щось у повітрі змінюється.

Світло мерехтить.
Наче кімната на мить дає збій — розсипається пікселями.

Артур мимоволі піднімає очі.

І бачить.

Батько стоїть нерухомо.

Але не зовсім тут.

На скроні — тонка лінія імпланта.

Ледь помітне світіння.

Його погляд не тільки на ній.

Наче крізь неї.

Крізь кімнату.

Крізь усе.

Наче він дивиться ще кудись.

— Ти знову підключений? — тихіше, з холодом питає вона.

— Я завжди підключений.

Проста відповідь.

Без сорому.

— Ти навіть зараз не тут, правда?

Пауза.

— Я тут достатньо.

Артур знову опускає погляд.

На деталі.

Але тепер вони лежать не так.

Одна з них на мить…

зсувається.

Без дотику.

Наче щось не встигає стабілізуватись.

— Я не буду жити в цьому, — тихо промовляє вона. — Я не буду жити за твоїми правилами.

Її голос вже не зривається.

Стає рівним.

Небезпечним.

Батько стоїть навпроти.

Спокійний.

Зібраний.

Наче це не сварка — перемовини.

— Це не «мої правила», — твердо каже він. — Це система, яка працює.

Вона усміхається.

Коротко.

Без радості.

— Працює для кого?

Тиша. 

— Для нього, — батько киває у бік Артура.

— Ні, — вона ледь хитає головою. — Для тебе.

Пауза затягується.

Батько дивиться на неї довго.

Наче щось зважує.

І потім —

відступає.

На крок.

— Добре.

Це «добре» звучить занадто швидко.

Занадто легко.

Артур завмирає.

— Поїдь.

— Що?.. — вона не одразу розуміє.

— Візьми паузу, — спокійно продовжує батько. — Ти цього хочеш.

Він дивиться тільки на неї.

— Місяць.

Тиша. 

Пальці Артура стискають деталь. 

— А потім я заберу сина.

Деталь випадає з його рук.

Тихий звук.

Ніхто не дивиться на нього.

Тиша стає гострою.

— Ти не можеш…

— Можу.

Без підвищення голосу.

Без емоцій.

— І ти це знаєш.

Вона завмирає.

Лише на мить.

Потім — різкий рух.

Вона вже поруч.

— Ходімо, Арті.

Рука — тепла.

Справжня.

Він підводиться.

Озирається. 

Не до кінця розуміючи.

Але відчуваючи:

це вже не гра.

Батько стоїть там само.

Нерухомий.

Контрольований.

Але на секунду —

здається, що їх більше ніж один.

Ледь помітний зсув.

Як відбиття з затримкою.

Наче система не встигає синхронізувати.

— Ти все одно повернешся, — каже він.

Вони йдуть до дверей.

Батько не зупиняє.

Не підходить.

Лише кидає навздогін:

— У тебе немає іншого світу.

І тихіше:

— Я бачу всі варіанти.

Двері в кімнату зачиняються.

Коридор.

Світло.

Глянцеві поверхні, в яких усе відбивається занадто чітко.

Наче світ уже тоді був трохи
не справжній.

Вихід.

Холод повітря.

Машина чекає.

Вона сідає за кермо.

Артур уже всередині.

Все відбувається швидше, ніж він встигає зрозуміти.

Різкий рух.

Ключі.

Металевий звук — надто чіткий, ніби посилений.

Дверцята зачиняються. Вона заводить двигун і виїжджає з двору маєтку.

Світло фар.

Цифри спалахують на панелі.

Надто яскраво.

Надто точно.

Дорога попереду —

спочатку нормальна.

Знайома.

А потім —

на долю секунди