Глава29

Цифри спалахують на панелі.

Дорога попереду —

порожня.

І раптом —

збій.

Світ на мить «глухне».

Лінія дороги на секунду ламається.

Наче геометрія не витримує.

Вона моргає.

Раз.

— Ні…

Ледь чутно.

Фари назустріч.

Занадто яскраві.

Тиша.

Та сама.

Перед ударом.

І в цю мить —

Артур бачить.

Не дорогу.

Молочно-біле марево.

Як за хвірткою.

Наче вони вже

вийшли за межі.

— Тримайся, — шепоче вона.

Не ясно — йому чи собі.

— Ні… — глухий видих.

Удар.

Метал.

Скло.

Світло, що розшаровується на фрагменти, як биті пікселі.

Світ розсипається.

Як погано зібрана модель.

І останнє —

її рука.

Тепла.

Ще тут.

…і вже ні.

Артур різко розплющив очі.

Дихання збилося.

— Де вона, Стелло?

Голос хрипкий.

— Моя мати.

Він підвівся.

Руки тремтіли.

— Її немає ніде. У базах — нуль. Жодного фото. Жодної згадки.

Крок ближче.

— Навіть на цвинтарі… 

Стелла завмерла.

Планшет у її руках погас.

Вона підняла погляд.

І там вперше було не знання.

Біль.

— Вона була першою, хто спробував зламати систему, — тихо відповіла.

Повільно.

Обережно.

Наче кожне слово може щось остаточно зруйнувати.

— Це була не просто аварія. Вона намагалася вивести тебе за межі системи. І система цього не дозволила.

Пальці ковзнули по екрану.

— Твій батько не просто інвестор.

Короткий вдих.

— Він не терпить хаосу.

Стелла підсіла ближче.

Світло з екрана знову лягло на бетон.

Холодне.

Нереальне.

— Для нього світ має бути контрольованим.

Її погляд зупинився на Артурі.
Тихо. Вдумливо.
Наче відповіді — в ньому.

— Передбачуваним.

Ледь чутно:

— Твоя мати була протилежністю.

Тиша між ними затягнулася.

Не порожня.

Важка.

— Вона хотіла, щоб ти жив у реальному світі, — продовжила Стелла. — З болем. Помилками. Втратою.

Вона ледь помітно стиснула пальці.

— Він назвав це жорстокістю.

Артур не рухався.

Навіть не кліпав.

— Після тієї аварії…
вона була десь між.

Пауза — надто довга, щоб бути випадковою.

— Твій батько не хотів її втрачати і не дозволив їй піти. Для тебе.

Ще тиша. Глуха.

— Він не витримав думки, що вона може зникнути...

Ледь чутно:

— Але ще більше він не хотів втратити контроль.

— І тоді він зробив єдине, що вмів.

Погляд — кудись повз.

— Він залишив її тут.

Тиша вгризалася в мозок.

— Але не цілісною.

Після цього  тиша вже не була порожньою.

Вона тримала відповідь.