Глава 27

Артур опустився на бетон.

Спиною до колони.

Його нудило.

Руки тремтіли.

— Чому я це відчуваю?.. — він дивився на долоні. — Якщо це симуляція… чому мені так паршиво?

Стелла сіла навпроти.

Тубус так і не випустила.

— Бо твій мозок у це вірить, — спокійно сказала вона. — Для нього немає різниці між «реальним» і «змодельованим», якщо сигнал достатньо точний.

Вона трохи нахилилася вперед.

— Твій батько не хотів, щоб ти це зрозумів. Він будував для тебе кокон. Світ без поразок.

Між ними зависла коротка пауза. Вже жива, дихаюча.

— Але ти занадто допитливий.

Стелла ледь помітно усміхнулася.

— Твій прагматизм став помилкою системи.

Вона відкрила тубус.

Дістала скляний диск.

Тонкий.

Майже невагомий.

— Ти питав, чи я тебе рятую.

Кинула погляд на нього.

— Ні.

Трохи тихіше додала:

— Я допомагаю тобі завершити експеримент.

Стелла повільно повернула диск у пальцях.

— Ти маєш зустрітися з ним.

— Не з образом «батька-депутата».

Пауза зависла в повітрі — як подих перед ударом.

— А з тим, хто тримає консоль.

Артур підняв на неї очі.

Місячне світло різало риси її обличчя.

Вона здавалася майже нереальною.

— Хто я насправді, Стелло?.. — його голос ледь здригнувся. — Якщо все це — код… я взагалі існую?

Стелла нічого не відповіла.

Просто нахилилася.

Поклала руку йому на груди — туди, де серце.

— Відчуваєш? — прошепотіла.

Зависла коротка пауза.

— Це не просто ритм.

Вона трохи сильніше притиснула долоню до його грудей.

— Це збій.

Погляд — прямо в очі.

— Я не можу його пояснити.

І зовсім тихо, майже нечутно додала:

— Саме тому я не дала їм тебе стерти.

Ніч у недобудові була неприродно тихою.

Бетон глушив місто.

Від Вишневого лишалося тільки далеке, рівне гудіння електромереж — як фон, який неможливо вимкнути.

Артур сидів із заплющеними очима.

Але темряви не було.

Замість неї — образи.

Чужі.

Не з його «офіційного» життя.

Наче відкрився архів.

Старий.

Заблокований.

І тепер — без пароля.