Глава 25

Вони вискочили з під’їзду.

Холодне повітря вдарило в обличчя.

Артур уже діставав ключі.

На іншому кінці двору розверталися три чорні «пасати».

Глухе тонування.

Синхронні рухи.

Занадто точні.

— Сюди! — кинув він, показуючи на Range Rover.

Він натиснув кнопку.

Раз.

Другий.

Нічого.

Замість звичного миготіння фар лобове скло спалахнуло зсередини.

Червоний напис.

Наче вплавлений у структуру скла:

ACCESS DENIED
SUBJECT_OUT_OF_BOUNDS

— Чорт! — Артур вдарив кулаком по капоту. — Вона відрізана!

Стелла вже була поруч.

Швидко.

Зібрано.

Але дихання збите.

— Ти вийшов за межі сектора, — коротко сказала вона. — Для системи ти більше не власник.

Вона кинула погляд на Range Rover.

І одразу назад — на Артура.

— Вони вже підчепили твій маркер.

Десь позаду грюкнули двері машин.

— Зараз почнуть глушити доступ, — швидше. — Спочатку моторика. Потім концентрація.

Стелла зробила крок ближче.

— Тебе просто «покладуть спати».

Вона схопила його за руку.

Її пальці  були — гарячі.

Різко контрастували з холодом повітря.

І з усім іншим.

На секунду Артур затримався на цьому відчутті.

Реальному.

— Біжимо до колій, — сказала вона.

Вже тягнучи його за собою.

— Там стара зона. Вирізана з оновлень.

Стелла різко вдихнула.

Артур затримав подих.

— Система не тримає її повністю.

Вона озирнулась. Він теж подивився назад.

— У нас буде шанс.

Обоє синхронно зірвалися з місця.

Вони бігли через залізничний перехід.

Метал під ногами глухо віддавав.

Рейки — холодні.

Реальні.

Чорні машини зупинилися біля переїзду.

Двері відчинилися.

Люди в сірих костюмах вийшли майже одночасно.

Синхронно.

Без поспіху.

Наче знали:

йому нікуди тікати.

Стелла різко звернула.

До занедбаного цегляного гаража, притиснутого до колій.

— Сюди.

Іржавий замок висів на дверях.

Старий.

Мертвий.

Вона приклала планшет до металу.

Короткий імпульс.

І замок просто розсипався.

На дрібні іскри.

Наче його тут ніколи й не було.

Вони зайшли всередину.

Темрява.

Запах мастила.

Густий.

Старий.

У кутку — мотоцикл.

«Дніпро».

З коляскою.

Під брезентом.

Артур скептично глянув.

— Це?

Зависла коротка пауза. Ніби світ затримав подих. На мить.

— Ти серйозно хочеш втекти від них… на цьому?

Стелла навіть не подивилася на нього.

Вже скидала брезент.

Різко.

— Це не «цьому», — коротко сказала вона. — Це об’єкт без інтерфейсу.

Стелла кинула погляд на Артура.

Гострий. Швидкий.

— Він не підключений.

Вона провела рукою по фарі.

По металу.

— Немає телеметрії. Немає логів. Немає відгуку в систему.

Між ними зависла тиша, що давить. Гостра. Колюча. Як його недовірливий погляд.

— Для неї він не існує.

Її голос прозвучав впевнено. Надто впевнено. Без права на сумнів.

Артур мовчки дивився.

Вперше без іронії.

Стелла вже під’єднувала кабелі.

З планшета — до корпусу фари.

Бризнули іскри.

Ледь чутний тріск.

— Я замаскую твій сигнал, — швидко сказала вона. — Прив’яжу до шуму колій.

Її пальці рухалися швидко.

Занадто швидко.

— Для їхніх сканерів ти станеш фоном.

Артур на мить завмер.
Тиша вдарила у вуха.

— Якщо пощастить.

Ззовні долинули кроки.

Спочатку далекі.
Глухі.

Потім — ближче.

Повільні. Чіткі.

Ритм рівний.
Занадто рівний.

Ніби не людина.
Ніби щось відміряє відстань.

Ще крок.

І ще.

Під самими дверима.