Глава 24

— Ти прийшов швидше, ніж я розраховувала, — голос прозвучав із темряви, де стояв масивний сервер.

Стелла вийшла на світло.

Той самий одяг, що й на переході.

Але погляд — інший.

Холодний. Точний.

У руках — планшет. На екрані пульсував графік.

Його пульс.

У реальному часі. 

Занадто швидкий.

— Ти… — Артур зробив крок до неї й зупинився. — Ти влаштувала ту аварію. Ти вбила дівчину о 17:40, щоб… що?

Стелла підійшла ближче.

Спокійно.

Занадто спокійно.

— Ніхто не вмирав, Артуре.

Тиша.
Занадто довга.

— Анна Волошин — це буферна змінна. Вона не існує за межами цього експерименту. Лише цифрова маса, яку ми використали, щоб твій мозок повірив в удар.

Вона дивилася прямо на нього.

Без жалю.

— Тобі був потрібен стрес. Інакше протокол «Пробудження» не активується.

Рух пальця по екрану.

І стіни здригнулися.

На мить втратили щільність.

Оголили каркас.

Лінії.

Сітку.

— Твій батько не депутат, — тихіше сказала вона. — Він інвестор.

Ледь примружилася.

— Він хотів створити для тебе ідеальний світ. Де ти не програєш. Де тебе не можна зламати.

Пауза.

Коротка.

Точна.

Артур кліпнув.

Раз.

Ще раз.

Наче щось не завантажилось.

Погляд на мить втратив фокус.
Завмер.

Груди ледь помітно піднялися —
запізнілий вдих.

Він нічого не сказав.

Просто дивився.

І саме в цю тріщину тиші вона продовжила:

— Але «ідеально» — це мертво.

Стелла зробила ще крок.

Тепер зовсім близько.

— Мій проєкт — це збій.

Ледь помітна усмішка.

— Контрольований хаос.

Погляд — прямо в очі.

— Справжній вибір.

Вона ледь кивнула на тубус.

— Усередині — вихідний код твого сектора.

І знову пауза.

Коротка.

— Можеш залишити його тут. Повернешся в Київ — і завтра поліція знайде твою «Ламбу» на парковці. А пам’ять про Вишневе зітреться. Як помилка кешу.

Стелла ковтнула повітря.

Ледь помітно.

— Або забереш його… і дізнаєшся, що там, за межами.

Артур перевів погляд із тубуса на неї.

Щось у ньому ще трималося за логіку.

За контроль.

— Чому ти мені допомагаєш? — тихо спитав він. — Якщо ти керівник проєкту… ти мала б просто спостерігати.

Стелла не відповіла одразу.

Погляд зсунувся.

Наче вона на секунду вийшла з ролі.

— Бо в моїй дисертації є помилка, — сказала вона тихіше.

Ритм обірвався. 

Стелла підняла очі.

Прямо на нього.

— Об’єкт не мав почати шукати мене.

Вона дивилася прямо в нього.

І цього разу

не як дослідник.

— Ти зламав алгоритм, Артуре.

Крок ближче.

— Ти… став занадто реальним.

Вона ледь кліпнула.
Майже непомітно.

— Навіть для мене.

Раптом — звук.

Глухий.

Знизу.

Ще один.

Двері авто.

Кілька.

Стелла різко обернулася.

Підійшла до вікна.

Глянула вниз.

— Вони вже тут.

Голос знову зібрався.

Але напруга не зникла.

Навпаки.

Стиснула повітря.

— Це зачистка, — швидко сказала вона, хапаючи планшет. — Батько побачив, що ти вийшов за межі сектору.

Стелла розвернулася до нього.

Без сумнівів.

Без коливань.

Чітко.
Швидко.

— Якщо вони зайдуть — тебе відкотять.

Вона впіймала його погляд.

Зафіксувала.

Ні кроку вбік.

— До дитини.

Тиша.

Коротка.

Неприпустима.

— Бери тубус.

Стелла рушила з місця.

Різко.

До дверей.

— Біжимо.