Глава 23

Коридор був вузький.

Килим стертий.

Кроки глухо віддавалися.

Артур йшов рівно.

Без поспіху.

Але швидше, ніж виглядало.

Його хода не змінилася.

Навіть тут.

Контроль.

Прямота.

Наче простір підлаштовувався під нього.

Він спустився сходами.

Вийшов на вулицю.

Повітря було сире.

Холодне.

Реальне.

І саме в цей момент під’їхав бус.

Старий.

Темний.

Двері відчинилися.

Вийшли двоє.

Його віку.

Широкі плечі.

Прості куртки.

Руки — залиплі в роботі.

Не мажори.

І це було видно одразу.

Вони глянули на нього.

Швидко.

Оцінили.

Дорогий одяг. Постава. Взуття.

Не їхній.

Але й не випадковий.

Один ледь звузив очі.

Другий затримав погляд на обличчі.

На вилиці.

На синяку.

Артур теж подивився.

Спокійно.

Холодно.

Без виклику.

Але з чітким розумінням:

вони фізично сильні.

Але не з його рівня гри.

Погляди розійшлися.

Без слів.

Вони зайшли в готель.

Двері грюкнули.

Глухо.

За його спиною.

Артур залишився сам.

Стиснув пальці в кишені.

Перевірив картку.

Вона була на місці.

Він відчув її.

Як орієнтир.

Розвернувся.

І пішов до під’їзду.

Через паркування.

Погляд ковзнув по Range Rover.
Коротко.
Механічно.

Не зупинився.

Крок.

Другий.

Бруківка — стара.
Нерівна.
Просіла під вагою років.

Під’їзд.

Сірий.
З потемнілими плямами часу.

Навіс — кривий, бетонний.
Наче тримається з останніх сил.

Двері піддалися не одразу.
Важко.
З хрипом.

Всередині — удар запаху.

Вогкість.
Квашена капуста.

Різко.
Грубо.
Живе.

Реальне.

Артур не зупинився.

Просто пішов швидко.

Сходи.

Другий поверх.

Кроки коротші.

Точніші.

Наче він уже знав:

далі починається інший рівень.

Артур стояв перед дверима звичайної радянської «панельки» у Вишневому.

Квартира 41.

Він провів пластиковою карткою по старій дерев’яній лутці, не очікуючи жодного результату.

Але раптом —

ледь чутний електронний клік.

Сувальдний замок відкрився сам.

Наче підкорився команді ззовні, якої тут не мало бути.

Артур зайшов усередину.

І одразу зрозумів:

це не квартира Анни Волошин.

Жодного запаху їжі.

Жодних дитячих іграшок.

Жодних слідів життя.

Повітря — стерильне, прохолодне.

Як у серверній.

Стіни були знесені.

Простір — відкритий.

Єдиний open-space, заповнений моніторами й обладнанням.

На кожному — один і той самий логотип, якого Артур ніколи не бачив:

трикутник, вписаний у коло.

Незнайомий.

Неприємний.

На центральному столі лежав сріблястий тубус.

Той самий.

Поруч — розгорнуте креслення.

Артур нахилився.

І відчув, як на потилиці ворухнулося волосся.

Це була не схема ДТП.

Це була карта.

Карта секторів пам’яті.

У центрі — перехрестя.

Але замість назв вулиць —

там були прописані змінні:

Entry_Point_0417
Collision_Trigger
Subject_Vozdvizhensky_Sync

Артур повільно випрямився.

На стіні висів диплом.

«Стелла Аркадіївна Новак.
Аспірантка факультету кібернетики та системного аналізу».

Тема:

«Вплив критичних симуляційних збоїв на когнітивну стійкість об'єктів вищого ієрархічного рівня».

Тиша стала густішою.

Артур дивився на цей текст довше, ніж потрібно.

І раптом усе стало на свої місця.

Об’єкт.

Це був він.