Глава 21

Світанок повільно розрізав небо над Вишневим.

Сірий. В’язкий.

Артур стояв біля вікна.

Босоніж.

Холод підлоги повертав його до реальності.

Пара осідала на склі.

І там —

між слідами дихання —

04:17

Він завмер.

Цифри були не намальовані.
Не написані.

Вони просто… були.

Наче скло саме пам’ятало.

Пульс ударив у скроні.

Один.
Другий.

Він різко відступив.

Наче обпікся.

Цифри не зникли.

04:17

Артур провів рукою по обличчю.

Вдих.

Ще один.

Не допомогло.

Кімната ледь хитнулася.

Наче підлога стала м’якшою.

Наче щось під нею змістилося.

Він повернувся до ліжка.

Сів.

Матрац скрипнув.

Занадто голосно.

Занадто чітко.

Наче звук спеціально підсилили.

Він ліг, не накриваючись, хоча його вже трусило.

Погляд у стелю.

Порожню. Білу.

Без жодної точки, за яку можна зачепитися.

Пульс бився в голові.

Ритмічно.

Нав’язливо.

04:17

04:17

04:17

Він заплющив очі.

Наче це могло це вимкнути.

Наче це просто втома.

Секунда.

Друга.

Третя.

І в якийсь момент він перестав розуміти —

він засинає…

чи його

відключають.

Металевий звук розрізав тишу.

Різко.

Неприємно.

Артур відкрив очі.

Готель.

Вишневе.

Дихання збите.

Руки напружені — ніби він щойно тримав кермо.

Хтось грюкав у двері.

Не кулаком.

Ключем.

— Пане Воздвиженський! Ви там живий?

Голос.

Занадто гучний.

Занадто реальний.

Реальність увірвалася без переходу.

Артур повільно сів.

Провів долонею по обличчю.

Піт. Тепло. Пульс.

Усе на місці.

Але відчуття — ні.

Він уже знав.

Це не просто сон.

Не просто спогад.

Це було щось інше.

Він підвівся, накинув сорочку і відчинив двері.

На порозі стояла жінка.

Та сама.

З лікарні.

Тепер — з тацею. Кава в пластиковому стакані. Паперовий пакет.

Бейдж:

«Галина Іванівна, старший адміністратор»

— Я вам сніданок принесла. У нас кухня з восьмої, а ви такий блідий вчора заїжджали…

Вона зайшла, не чекаючи дозволу.

Поставила тацю на стіл.

Рухи — точні.

Відпрацьовані.

Артур не відводив погляду.

Дивився на її руки.

Звичайні.

Трохи засмаглі.

З дрібними зморшками.

Жодного шуму.

Жодного збою.

— Ми бачилися вчора, — тихо сказав він. — Біля лікарні швидкої допомоги.

Вона на мить завмерла.

Ледь.

Поправила стакан.

— У лікарні? Що ви, пане Артуре. Я весь день тут була, зміну здавала. Може, схожа на когось?

Посмішка промайнула мигцем.

Занадто рівна.

Занадто симетрична.

Наче її віддзеркалили.

— Зараз усі люди на одне лице, як під копірку.

Артур мовчав.

Вдивлявся.

Шукав збій.

Але нічого.

Лише ідеально зібрана «нормальність».

— Випийте кави. Вам треба сили.

Вона зробила крок до виходу.

Зупинилася на порозі.

Пауза зависла в повітрі.

Наче система підвантажує репліку.

— До речі… там у вас під дверима конверт. Мабуть, ваші друзі з Києва.

І вийшла.