Глава 17

Таксі зупинилося біля пошарпаних воріт лікарні швидкої допомоги.

Артур кинув на переднє сидіння двісті гривень — утричі більше, ніж показував лічильник.

— Залиш собі. На ремонт пам’яті.

Він вийшов, не чекаючи відповіді.

— Дивись, пацан! Карма швидша за Lamborghini! — прокричав услід таксист.

Артур уже не слухав.

Лікарня зустріла його запахом хлорки, старого лінолеуму й тихою втомою, що висіла в коридорах.

Йому знадобилося десять хвилин і кілька купюр, щоб пройти повз сонних охоронців і похмурих санітарок.

Коли він зайшов у палату реанімації, серце на мить завмерло.

На ліжку, під монотонне пищання апаратів, лежала дівчина.

Він підійшов ближче.

Ні.

Це була не вона.

Інше обличчя. М’якші риси. Інша лінія підборіддя.

Це була Анна В.

Та сама з анаграми 17:40.

Вона виглядала крихкою — наче порцелянова лялька, яку хтось випадково впустив на бетон.

Артур вийшов на ґанок лікарні.

Сонце сліпило очі, але йому було холодно.

Він сів на бетонні сходи, стиснувши голову руками.

Повз пройшла жінка з потертою сумкою, з якої стирчали яблука та пляшка води. Вона йшла до когось, хто міг її почути.

Артур раптом підвівся.

Він перейшов дорогу до маленької крамнички. Серед звичайних продуктів дивно виглядали імпортні ананаси й яскраві апельсини.

Він купив усе.

Екзотичні фрукти.

Кошик.

У сусідньому кіоску — оберемок білих лілій, запах яких аж крутив голову.

Він повернувся до палати.

— Квіти залиште на тумбочці, — суворо сказала медсестра. — А фрукти навіщо? Вона в глибокій комі. Вона не їсть.

— Нехай будуть, — коротко відповів Артур.

Він поставив кошик біля монітора й сів на край ліжка.

У палаті було надто тихо.

— Ти не вона, — тихо сказав він, дивлячись на заплющені очі дівчини. — Але ти тут через когось такого, як я. Чи просто через збій у системі?

Це не було жалем у звичному сенсі.

Швидше — спробою домовитися.

Наче з програмою, яка раптом почала працювати не за правилами.

Артур повільно поклав руку на холодний металевий поручень ліжка.

— Слухай, Всесвіте, — майже пошепки сказав він. — Давай так.

Я допоможу цій.

Зроблю все, що треба.

А ти…

поверни мені мою реальність.

Монітор тихо пискнув.

І на секунду Артуру здалося, що лінія пульсу на екрані ледь помітно здригнулася.

За десять хвилин він сидів у кабінеті завідувача відділення.

— Анна Волошин? — лікар перегорнув товсту папку. — Важкий випадок. Студентка, філологія. Із Вишневого. Сім’я проста: мати — вчителька молодших класів, батько — далекобійник, зараз у рейсі. Приїздять двічі на тиждень. Є молодший брат.

Артур мовчки слухав.

Перед очима на мить спливла інша картина: сріблястий тубус, планшет у важкому чохлі, спокійний погляд на перехресті.

Ні.

Це була не вона.

— Я хочу оплатити її лікування, — Артур поклав на стіл картку. — Найкращі препарати. Реабілітацію. Усе, що потрібно.

Лікар здивовано підняв окуляри.

— Ви родич?

— Ні.

Артур на секунду замовк, ніби підбирав правильне слово.

— Я… анонімний меценат. Просто оформіть так, щоб у них не виникало питань.

Лікар уважно подивився на нього.

— Ви розумієте, що це може коштувати дуже дорого?

— Розумію.

Артур коротко кивнув.

— Робіть усе, що потрібно.

Лікар повільно взяв картку і підсунув до себе термінал.

На маленькому екрані спалахнув системний час.

17:40.

Артур мимоволі затримав погляд на цифрах.

Дивний холод пробіг уздовж хребта.

Наче десь глибоко в системі світу клацнув маленький перемикач.

Наче він щойно змінив один рядок у коді Всесвіту.

І тепер програма почне рахувати трохи інакше.

Він вийшов із кабінету.

Усередині — порожнеча.

Не співчуття.
Не вина.

Платіж за індульгенцію. За нічні збої.
За чорний силует Lamborghini.
За цифри 04:17.

Артур стояв біля виходу.

Телефон у кишені раптом завібрував.

Зв’язок повернувся.

Екран засвітився.

Повідомлення з невідомого номера:

«Гарні квіти. Але вона все одно не прокинеться, доки ти не знайдеш код».

Артур завмер.

Пальці самі відкрили інформацію про номер.

Невідомий.
Без фото.
Без імені.

Він швидко набрав відповідь:

«Хто це?»

Повідомлення пішло.

Три секунди.

Чотири.

П’ять.

Телефон знову коротко вібрував.

Нове повідомлення.

«Подивись праворуч».

Серце здригнуло.

На мить потемніло в очах.

Артур підняв голову.

Праворуч — лавка. Дві бабусі тихо розмовляють. Кіоск із кавою. Бариста протирає стакани.

Звичайний світ.

Артур опустив погляд на екран.

Ще одне повідомлення вже чекало.

«Ні. Не там».

І майже одразу — третє.

«Вище».

Артур повільно підняв голову.

На другому поверсі, у вікні, темний силует.
Фігура дивилася вниз, прямо на нього.

Телефон знову завібрував.

Останнє повідомлення:

«Тепер ти починаєш розуміти».

Артур усвідомив: реальність більше не стабільна.
Вона почала нагадувати про себе через збої системи.

Цифри. Сни. Аварія.
Це були сигнали — мовби код Всесвіту,
а він лише той, хто їх помічає.

Артур не відвів погляду від вікна.

Бо вперше за весь цей час відчув:
у цій історії щось дивиться на нього у відповідь.

І, можливо,
робить це вже дуже давно.