Глава 16

Артур витягнув смартфон. Пальці звично ковзнули по екрану, відкриваючи Uber Black.

На секунду інтерфейс завис.

Потім на екрані спалахнув напис:

Network Error.

Артур струснув телефон, ніби це могло щось змінити.

Смужки зв’язку то зникали, то з’являлися знову — мов пульс на кардіограмі.
Але інтернет був мертвим.

— Та що за… — крізь зуби просочилась лайка.

Він відкрив інший додаток.

Потім ще один.

Потім просто набрав номер.

Кілька секунд екран показував:

Connecting…

Потім:

Connection Lost.

Світ навколо продовжував гудіти: двигуни, голоси, гальма, кроки.
Місто працювало.

Але цифрова пуповина, що з’єднувала його з комфортом, раптом була перерізана.

Посеред відкритого міста Артур раптом відчув, ніби система щойно викинула його з мережі.

Наче користувача, чия сесія завершилася.

Він пройшов одну зупинку пішки.

Кожна нерівність асфальту віддавалася крізь тонку підошву італійських лоферів.

Люди штовхали його плечима, не впізнаючи в цьому розгубленому хлопцеві з протоколом у руках «принца» столиці.

Для системи він був просто ще одним пішоходом у потоці.

Одиницею в масиві.

Нарешті біля узбіччя він помітив старий, пошарпаний Renault Logan з ледь живими «шашечками».

Машина виглядала так, ніби її текстури давно не оновлювали.

Артур відчинив двері, не питаючи дозволу.

— Лікарня швидкої допомоги. Братиславська, три. Гони.

Він важко опустився на заднє сидіння.

Салон зустрів його запахом дешевого ароматизатора «Нова машина» — іронія, яка різала ніс — і запиленими сидіннями.

Пружина впивалася в стегно.

Ремінь безпеки заклинило на півдорозі.

— О, Братиславська… далеченько, пацан, — водій, чоловік років п’ятдесяти у вицвілій кепці, поправив дзеркало так, щоб бачити пасажира. — Пробки зараз, сам розумієш. До когось поспішаєш? Хворіє хто?

Артур мовчав.

Дивився у вікно.

Його дратував хрипкий голос водія.
Дратував шансон, що просочувався з колонок.
Дратувала липка ручка дверей.

Світ раптом став занадто реальним.

Без фільтрів.

— Я не плачу за розмови. Просто їдь, — холодно сказав він.

— У-у-у, які ми горді, — таксист пирхнув, розглядаючи його в дзеркалі. — Слухай… а я тебе десь бачив. Обличчя знайоме. Ти не з тих, що по телевізору світяться?

Артур закотив очі.

Йому хотілося думати.

Про дівчину з тубусом.

Про аркуш зі схемою, який лежав у кишені, наче чужий файл у його пам’яті.

На схемі було перехрестя.

І час.

04:17.

Якщо вона жива і ходить вулицями — то хто тоді лежить у комі під іменем Анна В.?

— Стривай! — раптом клацнув пальцями водій. — Згадав! Минулого літа, Столичне шосе. Нічні перегони. Ти тоді був на білій «Ламбі». Ох і летів! Ми з мужиками на узбіччі стояли, дивились. Ти ще мало не зніс «Ланос», що під колеса виліз.

Він засміявся.

— Ми тоді сперечалися — розіб’єшся ти до ранку чи ні.

Артур повільно повернув голову.

Всередині автоматично увімкнулася стара програма — мажорська пиха.

— Тобі дуже пощастило, що ти тоді не стояв на шляху моєї «Ламби», батьку. А тепер закрий рот і дивись на дорогу.

— Ого, зуби показуємо, — таксист пирхнув, але в очах блиснула зневага. — Тоді ти був королем. А зараз що? Машину татко забрав чи таки розбив?

Він знизав плечима.

— Дивись, пацан. У «Логані» ти такий самий, як і всі.

Він легенько постукав по керму.

— Тут швидкість вище шістдесяти не піднімається.

Артур стиснув у кишені аркуш зі схемою.

Папір тихо захрустів.

Наче нагадуючи:

04:17.

У цей момент магнітола раптом клацнула.

Шансон обірвався.

На секунду в салоні запала тиша.

Потім із колонок сухим механічним голосом пролунало:

— Нуль чотири сімнадцять.

І музика знову увімкнулася.

Таксист навіть не звернув уваги.

Але Артур повільно підняв очі.

Він хотів вибухнути.

Хотів виставити цього хама за двері його власного корита.

Але раптом відчув дивну порожнечу.

Таксист мав рацію.

Без машини.
Без зв’язку.
Без магії свого прізвища.

Він був просто пасажиром у старому таксі, яке повзло крізь затори вечірнього Києва.

Десь попереду була лікарня.

І, можливо, відповідь.

Або ще один збій у коді цього світу.