Глава 15

Артур зупинився на світлофорі.

Червоний.

Він вистукував пальцями по шкірі керма, намагаючись вибити з голови цифри:

17:04…
17:40…
04:17…

Раптом простір перед капотом розрізала постать.

Вона йшла спокійно, не дивлячись на машини. У правій руці — сріблястий тубус для креслень, перекинутий через плече. У лівій — планшет у важкому протиударному чохлі, поцяткованому наклейками з незрозумілими графіками.

На вигляд — аспірантка КПІ або молодий інженер.

Ціла.

Неушкоджена.

Та сама дівчина.

Серце Артура зробило сальто і застрягло десь у горлі. Повітря в салоні раптом стало важким, густим.

Тоноване лобове скло перетворювало салон на темний акваріум — з вулиці водія майже неможливо було розгледіти.

Він боявся кліпнути — ніби один рух повік міг стерти її, як піксель на екрані.

Вона майже дійшла до середини «зебри».

І раптом на секунду зупинилася.

Ніби щось відчула.

Повільно повернула голову.

Її погляд ковзнув по машині.

Не по склу.

По маленькому чорному колу камери автопілота під дзеркалом.

Секунда.

Артур відчув, як щось холодне повільно сповзає вздовж хребта.

Вона не могла його побачити.

Але дивилася саме туди, де сидів він.

На мить її брови ледь помітно зійшлися — ніби вона щось звіряла.

Наче перевіряла деталь у вже знайомій схемі.

Потім вона тихо зітхнула.

Наче переконалася, що все сталося саме так, як і повинно було.

І спокійно рушила далі.

Ніби нічого не сталося.

За кілька кроків її постать зникла за припаркованим бусом.

Світлофор перемкнувся.

Ззаду вибухнув хор автомобільних гудків.

Артур не ворухнувся.

Його погляд був прикутий до тієї точки, де вона щойно зникла.

І в голові билася тільки одна думка.

Вона не могла його побачити.

Але, схоже, знала, що він там.

Усередині все кричало:

Це неможливо.
Вона в комі.
Вона — код.
Вона — привид.

Він рвонув з місця, проїхав метрів десять і різко крутанув кермо до бордюру.

Скрегіт дорогого диска об граніт.

Йому було байдуже.

Машину він кинув просто на виїзді з арки.

Двері навіть не зачинив.

Він побіг.

Артур врізався в натовп на тротуарі.

— Де вона?! — видихнув він, розвертаючись на місці.

Світ раптом перетворився на калейдоскоп.

Жовті кавові ятки.
Блиск скляних вітрин.
Обривки чужих розмов.
Запах дешевих парфумів, змішаний із вихлопними газами.

Люди миготіли повз, як змазані кадри старої плівки.

Він бачив схоже волосся.
Схожі силуети.
Схожі сорочки.

Але це були не ті люди.

Артур заплющив очі, намагаючись зупинити обертання вулиці під ногами.

Скроні пульсували:

тук-тук-тук.

Він відкрив очі.

Нікого.

Вулиця жила своїм ритмом — і в цьому ритмі не було місця для дівчини з тубусом.

— Марення… — прошепотів він, стискаючи голову руками. — Просто побічний ефект нейролептиків.

До машини він повернувся за кілька хвилин, важко дихаючи.

Біля його білого суперкара вже стояв новенький гібридний Toyota Prius із синіми маячками.

Двоє патрульних у свіжій, ще не вицвілій на сонці формі виписували протокол.

Один із них — молодий хлопець із бездоганно виголеним обличчям і твердим поглядом — фотографував положення коліс.

— Хлопці, відбій, — сказав Артур, дістаючи гаманець і навіть не дивлячись на них. — Я поспішав. Заберіть «п’ятірку» і забудьте, що бачили цю машину.

Патрульний повільно підняв голову.

У його очах не було ні страху, ні звичної жадібності.

Лише холодна службова зосередженість.

— Добрий день! Молодший лейтенант Савченко. Ваші документи, будь ласка. Ви порушили правила паркування і створили аварійну ситуацію.

Артур зробив крок уперед.

Увімкнувся знайомий режим — син політика.

— Ти не зрозумів, Савченко, — тихо сказав він. — Моє прізвище — Воздвиженський. Подзвони своєму начальнику. Він пояснить, як правильно писати моє прізвище.

Поліцейський навіть не моргнув.

— Мені байдуже, як воно пишеться, пане Воздвиженський. Для евакуатора всі прізвища однакові.

Він повернувся до напарника.

— Викликай евакуацію.

Артур застиг.

Другий удар за десять хвилин.

Система, яка завжди працювала на нього, раптом видала помилку.

— Ви серйозно? — він розсміявся, але сміх прозвучав різко, майже істерично. — Ви забираєте мою машину?

Через десять хвилин білий Lamborghini вже повільно затягували на платформу евакуатора.

Гідравліка скрипіла.
Метал клацав об метал.

Машина, яка ще пів години тому була частиною його статусу, тепер виглядала просто дорогою річчю, що їде на штрафмайданчик.

Артур стояв на тротуарі, стискаючи в руці жовту копію протоколу.

Вітер шарпав папірець, але він навіть не намагався його скласти.

Думки розсипалися швидше, ніж цифри в голові.

Дівчина-привид.

Поліцейські, які не беруть грошей.

04:17.

Світ навколо ніби трохи зсунувся зі своєї осі.

Евакуатор рушив.

Сирена коротко клацнула, і білий Lamborghini повільно поплив у потоці машин.

Артур провів його поглядом.

А потім випадково підняв очі на протилежний бік вулиці.

І завмер.

Вона стояла там.

Трохи осторонь від натовпу.

Та сама.

Той самий сріблястий тубус через плече.
Той самий планшет у важкому чохлі.

Вітер ледь ворушив її волосся.

Вона не рухалася.

Просто дивилася на нього.

Не з подивом.

Не зі страхом.

Наче знала його давно.

Секунда.

Дві.

Артур зробив крок уперед, навіть не усвідомлюючи цього.

І в цю ж мить між ними проїхав автобус.