Глава 14

Артур прокинувся від власного крику, але миттєво зціпив зуби. Сон про капсули, дроти й батька-науковця розвіявся, залишивши огидний присмак заліза в роті.

— Маячня, — прошепотів він, витираючи піт з лоба. — Передивився «Матрицю».

Він не вірив у долю, код Всесвіту чи вищі сили. Він вірив у факти, гроші та зв’язки.
Якщо він бачив дівчину — вона була.
Якщо її немає у звітах — хтось добре заплатив, щоб її там не було.

Артур сів за ноутбук. Пальці швидко побігли по клавішах.
Він звузив пошук: не за прізвищем, а за часом і типом травм тієї ж ночі, пів року тому.

На екрані з’явилися два записи з різних районних лікарень Києва.

Обидва — ДТП.
Обидва — «наїзд на пішохода, водій зник з місця події».

ДТП на Оболоні.
Час: 17:04 (зафіксовано камерою спостереження).
Потерпіла: Ілона Л.
Стан: виписана три місяці тому.

ДТП на Теремках.
Час: 17:40 (зафіксовано викликом свідка).
Потерпіла: Анна В.
Стан: глибока кома.

Артура пройняв холод.

17:04.
17:40.
Його 04:17.

Ті самі цифри. Переставлені місцями. Ламана анаграма.

Наче сигнал, що тричі пройшов крізь місто, змінюючи координати.

— Статистична випадковість? — Артур криво всміхнувся. — Ні. Це система.

Він почав із тієї, що вижила.

Ілона.

Через базу соцстрахування він швидко знайшов адресу. Спальний район, панельки. Його глянцевий автомобіль виглядав тут, як інопланетний корабель.

Вона сиділа на лавці біля дитячого майданчика.

Здавалося, ніби вона трохи випала з простору. Світ навколо неї був нормальний, а вона — ніби злегка зміщена, на пів кроку вбік від реальності.

— Ілона? Я щодо аварії у вересні, — сказав Артур, зупинившись перед нею.

Вона повільно підняла голову.

Очі були дивні. Порожні — але водночас знайомі.

Не хворі. Наче з пам’яті хтось викачав частину даних.

Повітря навколо ніби здригнулося. На мить Артуру здалося, що він знову бачить фіолетове небо зі сну.

— Я не пам’ятаю аварії, — монотонно сказала вона. — Мені сказали, що була машина. Але я пам’ятаю лише фіолетове небо… і три вогні.

Холодний струм пробіг по спині.

Те саме небо.

Те саме марево.

Реальність і сон почали накладатися.

— Хто приходив до тебе після лікарні? — тихо запитав Артур. — Хто платив за лікування?

— Добрий чоловік, — відповіла вона. — Сказав, що я маю забути цифри.

— Які цифри?

Вона подивилася повз нього.

— Нуль. Чотири. Сімнадцять.

Вона вимовила це без емоцій, наче штрих-код.

І в ту ж секунду на дитячому майданчику різко замовкла карусель.

Артур завмер.

Ланцюг гойдалки ще трохи хитався, але звук щез повністю — ніби хтось вимкнув аудіо.

Ілона моргнула.

Повільно.

— Мені сказали… не згадувати, — тихо додала вона.

Артур відчув, як по спині пробіг холод.

— Хто сказав?

Вона мовчала.

А потім тихо запитала:

— Ви теж бачите фіолетове небо?

Артур повільно відступив.

Тепер він знав: батько — або система, що стоїть за ним — не просто підчистив його аварію.

Він стер цілу серію збоїв.

Залишалася Анна.

Та, що в комі.

Якщо Ілона — стертий файл, Анна — заблокований. Дані ще там.

Вона лежала у державній лікарні, в реанімації, куди звичайним людям вхід зачинений.

Але для Воздвиженського-молодшого закритих дверей не існує.

Є лише ті, за які ще не заплачено.

Артур рушив до лікарні швидкої допомоги.

Він мусив побачити її обличчя.

Бо був майже впевнений:

вона — та сама дівчина.

Та, що дивилася на нього через лобове скло Lamborghini за секунду до удару.

Місто навколо жило своїм ритмом.

Світлофори перемикалися. Машини рушали.
Люди поспішали у своїх справах.

Усе виглядало нормально.

Але щось у цьому русі було дивним.

Артур раптом помітив, що троє людей на переході одночасно дістали телефони — і зупинилися в одній і тій самій позі.

На секунду.

Потім усі троє одночасно рушили далі.

Наче хтось натиснув play.

Артур стиснув кермо.

Місто знову виглядало звичайним.

Занадто звичайним.

Усе виглядало нормально.

Але щось у ритмі міста було не так.

Наче хтось невидимий перемотував один і той самий кадр.

І поки Артур їхав до лікарні, його не покидала одна думка.

Якщо Ілона — стерта пам’ять…

то Анна в комі —

це пам’ять, яку система ще не встигла видалити.