Глава 13

Заміський маєток батька під Києвом виглядав дивно застиглим — ніби ідеальна 3D-модель із надто високою роздільною здатністю.

Трава була неприродно зелена.
Сосни стояли нерухомо.

Вітер не хитав гілля — він лише створював звукову ілюзію шелесту.

Батько сидів у кабінеті.

Віктор Воздвиженський.

Людина-моноліт.

Він переглядав документи. Звук перегортання паперу був надто рівномірним.

Раз.
Два.
Свайп.

— Ти був у клініці, Артуре, — сказав батько, не піднімаючи очей.

Це не було питанням.

Лише констатація факту — наче рядок у завантаженому лог-файлі.

— Лікар дзвонив. Каже, ти поводився… нестабільно.

Артур мовчки підійшов до столу. Дивився на батька, ніби крізь скло.

Він більше не слухав слова.

Він шукав помилки.

— Палата порожня, тату. Лікар каже, що ти нічого не орендував. Що тебе там ніколи не було.

Віктор нарешті підвів погляд.

Його очі були дивно чистими.

Занадто чистими.

Без капілярної сітки.
Без тіні втоми.

— Бо мене там і не було, — спокійно сказав він. — Тобі потрібен відпочинок. Аварія пів року тому… струс мозку іноді нагадує про себе.

Артур зробив крок за спину батька.
Нахилився, щоб роздивитися документи на столі.

Погляд мимоволі ковзнув уздовж потилиці Віктора.

Комір сорочки торкався його шиї.

І раптом шкіра на мить дивно здригнулася.

Наче зображення на частку секунди не встигло за рухом голови.

Контури розпливлися.

Артур моргнув.

Все знову стало ідеальним.

— Чому ти не моргаєш, тату? — тихо сказав він.

Віктор підняв очі.

Повільно.

Надто повільно.

— Що ти маєш на увазі?

— Я стою тут уже кілька хвилин.

Артур не відводив погляду.

— Ти жодного разу не моргнув.

На секунду в кабінеті стало неприродно тихо.

Віктор дивився на нього.

Не кліпаючи.

Одна секунда.
Друга.

Потім батько знову опустив погляд на документи.

— Тобі потрібен відпочинок, Артуре.

Він перегорнув сторінку.

І лише тоді моргнув.

Рівно один раз.

Наче виконав дію, про яку щойно нагадав син.

Потім на мить завмер.

Повітря в кабінеті стало дивно густим, ніби звук поглинула невидима стіна.

Він повільно підвів очі.

— Артуре… не руйнуй те, що добре працює.

Його голос звучав рівно. Надто рівно.

— У тебе є все. Ім’я. Гроші. Майбутнє.

Віктор на мить замовк.

— Навіщо тобі ця дівчина?

Він трохи схилив голову, уважно дивлячись на сина.

— Вона ж навіть не з твого світу.

Артур різко дістав із кишені ключі від машини.

Важкий метал брязнув об стіл.

Єдине, що здавалося йому справжнім.

— Тому що вона — єдине, що не ти, — тихо кинув він.

І вийшов.

Він майже біг коридором.

Простір навколо почав втрачати чіткість.

Картини на стінах розпливалися плямами.

Покоївки, що траплялися на шляху, завмирали на місці.

Однакові пози.
Однакові обличчя.

Наче чекали на наступну команду.

Артур вибіг у двір.

Чорний матовий Brabus стояв там, де завжди.

Він стрибнув за кермо і втиснув педаль газу в підлогу.

Двигун заревів.

Артур уже знав, куди їхати.

На те саме перехрестя.

Якщо дівчини не було в клініці…
Якщо батько — лише програма…

Тоді аварія була або спробою системи видалити його,

або спробою дівчини витягнути його назовні.

Мотор заревів.

Він мчав проспектом.

Стрілка спідометра повзла вгору.

200.

201.

202.

Місто почало шуміти.

Будинки розсипалися на каркаси.

Фасади ставали прозорими, оголюючи тонкі, пульсуючі білим світлом wireframe-структури.

Світ навколо перетворювався на схему.

На незавершений рендер.

І в цьому рендері єдиним щільним об'єктом залишався лише він.

І його лють.

Небо над Києвом раптом тріснуло.

Крізь розлом повільно проступала знайома фіолетова безодня планети зі снів.

Попереду виникло перехрестя.

Те саме.

Світлофор уже горів червоним.

Минулого разу він різко скрутив кермо.

Цього — ні.

Артур вирівняв машину і націлив капот прямо в центр світлового стовпа — у ту точку, де тоді стояла вона.

— Давай! — крикнув він, заплющуючи очі. — Delete me!

УДАР.

Але замість скреготу металу пролунав інший звук.

Звук розбитого скла.

Реальність розсипалася навколо тисячами уламків.

Артур розплющив очі.

Він не був у машині.

Він лежав на холодній підлозі, обплутаний сотнями тонких дротів, що входили просто під шкіру.

Навколо панувала темрява.

Лише тихий гул охолоджувальних систем.

Поруч, у сусідній капсулі, лежала вона.

Боса дівчина.

Вона була підключена до такого ж масиву кабелів і серверів.

Її очі були заплющені.

На моніторі над її капсулою миготіли цифри:

04:17

Вона не була жертвою ДТП.

Вона була його сусідкою.

По фермі.

Артур підняв погляд.

За скляною стіною величезного залу стояв силует його батька.

Тільки тепер Віктор Воздвиженський був одягнений не в дорогий костюм, а в білий халат науковця.

Він дивився на термінал.

На екрані мигтіли рядки системного журналу.

SUBJECT: ARTHUR VOZDVIZHENSKY
SIMULATION RUN: 0417

Журнал оновився.

TERMINATION EVENT: CROSSROAD IMPACT

Екран на секунду потемнів.

Потім загорівся новий напис:

PROJECT VOZDVIZHENSKY
SECTOR: KYIV

Курсор мигнув.

І система видала наступний рядок:

REBOOTING…