Глава 11

Скляна межа

Артур знову провалився в сон — наче в чорний омут, де час і простір розчинялися.

Фіолетовий горизонт тремтів у мареві. Сріблястий пил тихо шурхотів під ногами. Планета дихала разом із його серцем — повільно, глибоко, ніби вони були частиною одного живого організму.

Вона стояла там.

Дівчина.

Цього разу вона мовчала. Просто простягнула руку і рушила вперед. Артур пішов слідом, відчуваючи, як простір навколо починає викривлюватися.

Рівнина планети повільно трансформувалася. 

Крізь фіолетовий туман проступили обриси міста. Неонові вогні. Перехрестя. Знайомі вулиці Києва, де він колись мчав на межі божевілля. Сріблястий пил під ногами перетворився на шорсткий пил асфальту, а запах озону змішався з різким запахом паленої гуми.

Шум двигунів.

Нічні перегони.

Він бачив усе одночасно — рев моторів, сліпучі фари, чорний силует Lamborghini, що летів крізь ніч, мов куля.

Спалах світла.

Удар.

Стовп. Метал скрегоче, скло розлітається, повітря наповнюється білим димом.

Серце калатає. 

Руки намагаються намацати ключі, що вислизнули на підлогу. Ноги підкошуються.

І тоді він бачить її.

Темна постать на дорозі.

Нерухома.

Але її погляд спрямований прямо на нього.

Раптом світ знову змінився.

Вулиця розчинилася, мов декорація.

Крізь туман з’явилися білі стіни.

Запах паленої гуми зник, поступившись різкому, нудотному запаху антисептика й ліків.

Вони йшли довгим коридором.

Лампи над головою миготіли з дивною, майже механічною точністю — 04:17.

Дівчина зупинилася біля масивних дверей.

Вона не торкнулася ручки.

Просто подивилася на вузьку щілину прочинених дверей.

Артур підійшов ближче. Його рука тремтіла.

Крізь щілину він побачив палату.

Скляні бокси. Монітори з зеленими лініями пульсу. Тихе, ритмічне пищання, що дивно збігалося з його власним диханням.

На ліжку лежала постать.

Навколо голови — біла хмара бинтів.

Лише бліді руки спокійно лежали на ковдрі.

— Дивись, — тихо прошепотіла вона.

Артур зробив крок уперед. Йому хотілося відчинити двері, зайти всередину, побачити обличчя.

Але дівчина раптом поклала руку йому на груди.

Вона не пускала його.

Її голос був тихим, але незаперечним.

— Ти не готовий.

У цю ж мить монітор у палаті різко змінив звук.

Довгий, безперервний сигнал.

Flatline.

Смерть.

Сон обірвався, мов перерізаний дріт.

Артур прокинувся в холодному поті.

Ліжко здавалося коконом. Він скрутився ембріоном, накрившись ковдрою з головою.

Дихання рвалося, ловлячи повітря.

Кілька секунд він просто лежав у темряві.

Потім зрозумів одну річ.

Звук монітора все ще лунав.

Не у палаті. Не в кімнаті.
Він лунав всередині його голови, але… не його голосом.

Артур повільно підняв голову.
Темрява перед ним почала зсуватися, як товстий фіолетовий туман.
І серед нього, мов жива тінь, проступила вона.

Тиша розкололася.
І десь між реальністю та сном він почув:

— Ти знову прийшов не туди.