Глава 10

Артур сидів у кріслі, освітлений лише холодним синім сяйвом моніторів.

Пентхаус довкола був занурений у стерильну тишу — таку глибоку, що навіть слабке гудіння системи охолодження звучало занадто голосно.

У цій тиші кожен клік миші здавався пострілом.

Перед ним була відкрита база даних.

Доступ — неофіційний.

Його «свій» оператор на лінії 103 погодився за сімсот доларів скинути посилання на резервне хмарне сховище. Місце, куди інколи потрапляли видалені логи викликів.

Те, що хтось не встиг стерти до кінця.

Артур прокручував записи повільно, майже бездумно.

Дати змінювали одна одну.

Адреси.
Час.
Номери викликів.

Поки на екрані не з’явилася одна дата.

14 вересня 2015 року.

Курсор завмер.

Наче навіть комп’ютер не хотів рухатися далі.

Офіційний звіт світився на екрані сухим службовим текстом:

«ДТП. Водій Воздвиженський А. В. Травми середньої тяжкості. Сторонні особи не постраждали».

Сторонні особи.

Не постраждали.

Артур відчув, як щось холодне повільно стискається в грудях.

Нижче була ще одна вкладка.

Аудіо.

Файл мав позначку:

«Пошкоджено».

Він натиснув відтворення.

Спочатку в колонках з’явився лише шум.

Глухий.
Зернистий.

Наче запис дихав разом із нічним містом — далекі машини, потріскування рації, електрична статика.

Кілька секунд.

Потім раптом прорізався голос.

Чоловічий.

Переляканий.

Задиханий.

— Алло! Швидку! Перехрестя… тут машина влетіла в стовп! Кошмар, вона вщент…

Пауза.

Клацання клавіатури.

Голос диспетчера звучав рівно і холодно:

— Заспокойтесь. Виклик прийнято. Скільки постраждалих?

Кілька секунд чути лише дихання свідка.

Нерівне.

Поспішне.

Потім він говорить знову.

І в голосі тепер є щось інше.

Щось, від чого шкіра на руках Артура повільно вкривається мурашками.

— Тут… тут дівчина на дорозі…

Пауза.

Наче людина дивиться на щось, чого не може зрозуміти.

— Вона не рухається…

Ще секунда.

— Вона…

Різкий тріск.

Запис обривається.

У колонках з’являється рівний монотонний гул.

Неприродно чистий.

Наче хтось дуже акуратно вирізав шматок запису і залив порожнечу цифровим шумом.

Артур дивився на таймкод.

00:01:12 — 00:01:17

П’ять секунд.

Всього п’ять секунд.

П’ять секунд, яких хтось дуже боявся.

Він відкинувся на спинку крісла.

Шкіра тихо скрипнула.

Пульс бився в горлі швидко й нерівно.

Батько підчистив усе.

Поліцейські протоколи.
Записи камер.
Свідків.

Навіть офіційний звіт звучав так, ніби аварія сталася на абсолютно порожній дорозі.

Але він не зміг стерти одну річ.

Ті кілька секунд паніки в чужому голосі.

Артур знову перемотав запис назад.

Натиснув відтворення.

Голос свідка знову прорізав тишу.

— Алло! Швидку! Перехрестя… тут машина влетіла в стовп!..

Артур нахилився ближче до колонок.

Тепер він слухав не слова.

Фон.

Шум.

Дихання.

І раптом його пальці завмерли на столі.

Між уривками панічного голосу, майже загублений у шумі нічного міста, прозвучав ще один звук.

Тихий.

Дуже тихий.

Наче хтось поруч із телефоном прошепотів.

Один короткий звук.

Слово.

Артур різко перемотав назад.

Ще раз.

І ще.

Тепер він почув це чітко.

Перед тим, як свідок сказав:

«Тут дівчина на дорозі…»

У записі з’явився інший голос.

Ледь чутний.

Жіночий.

І майже беззвучний шепіт вимовив лише одне слово:

— Допоможіть.

Артур повільно випростався у кріслі.

У звіті було написано:

«Сторонні особи не постраждали».

Але цей голос означав тільки одне.

Коли швидка ще їхала —

вона була жива.