Глава 9

Ніч.

Порожній проспект, розрізаний неоновими лініями ліхтарів.

Двигун реве, випльовуючи в повітря чисту лють V-подібної «вісімки».

Стрілка спідометра повзе вгору, повільно перетинаючи межу дозволеного.

Артур тримає кермо міцно. Рухи впевнені, майже хірургічні — він уже не раз проходив ці вулиці на швидкості звуку. 
Для нього місто — як карта гоночного симулятора.

Світлофор попереду змінюється.

Жовтий.

Попередження, яке він звик ігнорувати.

Артур не гальмує.

Асфальт блищить під фарами, мов рідкий метал.

І раптом — силует.

Посеред пішохідного переходу.

Тонка постать, що виникла з нізвідки.

Боса дівчина у світлій сорочці.

На секунду Артуру здається, що вона дивиться прямо в його засклені азартом очі.

Він різко крутить кермо.

Шини верещать, зриваючись з асфальту.

Машину кидає вбік.

Глухий удар розриває ніч.

Метал скрегоче.

Автомобіль врізається в опору світлофора.

Подушки безпеки вибухають білим пилом.

Світ стає рваним і дивно тихим.

Двигун ще кілька секунд захлинається, потім глухне.

У голові дзвенить.

Артур намагається поворухнутися, але руки важкі, наче чужі.

Світло ліхтарів миготить крізь тріснуте скло.

Десь далеко чути голоси.

Спочатку приглушено.

Потім ближче.

— Тут є людина!

— Швидко, двері заклинило!

Хтось б’є по металу.

Удар.

Ще один.

Двері нарешті піддаються, і холодне нічне повітря врізається в салон.

Світло ліхтарика б’є просто в очі.

— Він живий!

Чиїсь руки обережно тягнуть його назовні. На асфальт, що все ще вібрує від швидкості.

Небо над головою темне і розмите.

— Пульс є!

— Носилки!

Його перекладають.

Метал носилок скрипить ритмічно, наче зламаний сервопривід.

Фари швидкої б’ють сліпучим білим, розсипаючись у мозку Артура на пікселі.

Сирена врізається у свідомість, розриває тишу і накладає цифровий шум на серце.

Світ миготить.

Кадри зміщуються: двері швидкої, асфальт, неон, відблиски металу — усе зливається в один хаотичний сигнал.

Артур відчуває, як реальність починає глючити, а спогад про дівчину на переході прорізає її, залишаючи слід, що не стирається.

Машина рушає.

Світ гойдається.

І перед тим, як темрява знову накриває його, Артур на секунду бачить крізь задні двері швидкої.

Перехрестя.

Порожній пішохідний перехід.

Нікого. 

Жодного сліду дівчини.

Лише жовтий сигнал світлофора, що блимає над мокрим асфальтом.

Наче тієї дівчини там ніколи не було.

Наче він розбив машину об порожнечу.

Артур різко відкриває очі.

Ковдра ще на голові.

Він задихається.

Серце калатає.

Він повільно опускає ковдру і сідає на ліжку.

Кімната тиха. Розумний дім мовчить.

Але спогад уже не відпускає.

Бо цього разу він відчув його інакше.

Не як сон.

Як щось, що справді сталося.