Глава 8

Він повільно опускається назад на ліжко.

Простирадло під ним холодне й липке. Ковдра важка, мокра від поту, пахне озоном і тривогою.

Артур перевертається на бік. Рух виходить ламаний, неприродний — не людський, а механічний, наче в системі збився алгоритм.

Він мимоволі стискається, підтягує коліна до грудей, намагаючись зменшити площу ураження.

Тіло саме шукає позицію Safe Mode — ту, в якій легше дихати, коли в легенях замість кисню — рідкий свинець.

Кокон.

Артур натягує мокру ковдру на голову, створюючи під нею власну вакуумну камеру.
Хоче заблокувати зовнішні сигнали.
Хоче, щоб світ за межами цієї тканини перестав існувати.

Під ковдрою стає ще тихіше.

Але це тиша в очікуванні детонації.

І разом із нею приходить воно.

Дежавю.

Це не просто спогад — це вірус, що прописується в корі мозку.

Спочатку — тиск у скронях. Низькочастотний гул, від якого хочеться розбити голову об стіну.

Потім — образ.

Не чіткий. Розмитий, як стрім із поганим сигналом.

Нічна дорога.

Гул восьми циліндрів під капотом.

Ліхтарі розтягуються довгими неоновими смугами, перетворюючи місто на лабіринт світлових ліній.

Артур заплющує очі сильніше, втискаючи повіки в очні яблука, але це лише робить рендер чіткішим.

Він бачить власні руки на кермі.

Бачить відблиск приладової панелі на обличчі.

Чує рівний гул двигуна — глибокий, важкий, майже заспокійливий.

Він знову там.

У точці, де ніч розрізає асфальт світлом фар.

У точці, де код його життя вперше почав видавати помилку за помилкою.

Десь попереду спалахує біла смуга переходу.

І в той самий момент система пам’яті робить те, що роблять усі пошкоджені системи.

Вона зависає.