Глава 7

Він падає в сон різко.

Наче системний збій.

Провал крізь темну воду.

Спочатку — No Signal.
Порожнеча.

Потім з’являється світло.

Тонке. Холодне. Неонове, як промінь сканера.

Коли Артур відкриває очі, він уже стоїть на знайомій локації.

Гладка рівнина тягнеться до самого горизонту — нескінченний рендер без текстур.

Небо переливається сріблясто-фіолетовим, ніби дихає повільними хвилями.

Повітря важке. Статичне.

Жодного звуку, крім тихого низькочастотного гулу в скронях.

Артур видихає.

— Чорт…

Він одразу розуміє.

Це знову Safe Mode.

Він обертається.

І бачить її.

Вона стоїть трохи далі — у точці, де він зазвичай прокидається.

Боса.

Темне волосся ворушиться, хоча вітру немає. Наче проста програмна анімація.

Вона дивиться на нього так, ніби чекала.

— Ти повернувся, — каже вона.

Її голос звучить дивно чисто, наче записаний у вакуумі.

Артур насуплюється.

— Це сон.

Вона ледь нахиляє голову.

— Якщо твоєму процесору так легше.

Він робить крок.

Поверхня під ногами відповідає із ледь відчутною затримкою — input lag.

— Я тебе не знаю.

— Знаєш.

— Ні.

Вона дивиться уважніше. Наче аналізує.

— Ти сьогодні згадав.

Артур завмирає.

— Що?

— Перехрестя.

Під їхніми ногами поверхня починає світитися.

Спочатку хаотично.

Потім тонкі білі лінії прорізають гладку землю, як вектори в графічному редакторі.

Вони складаються у знайому форму.

Білі смуги.

Пішохідний перехід.

Темний асфальт.

Код міста.

Артур відступає на крок.

— Вимкни це. Не смішно.

— Я не жартую.

Вона дивиться на нього спокійно.

— Сміх — це емоція. Я — константа.

Пауза.

— Я цього не вмикала.

Артур стискає щелепу.

— Я там нікого не збивав. Я не бачив перешкод.

Вона довго дивиться на нього, ніби перевіряє дані.

— Я не казала про перешкоди.
— Я казала про ціль.

Тиша між ними розтягується.

Десь далеко поверхня планети ледь тремтить, наче відеокарта не витримує навантаження.

Артур проводить рукою по обличчю.

— Слухай… це просто біохімія. Стрес. Мозок прокручує старі логи.

Вона підходить ближче.

Тепер між ними лише кілька кроків.

Від неї пахне озоном і дощем.

— Ти пам’ятаєш удар? — тихо питає вона.

Його щелепа напружується.

— Я врізався в стовп.

— Ні.

Він піднімає очі.

— У машину.

На секунду в голові спалахує кадр.

Лінза фари.

Скло, що розлітається на тисячі блискучих пікселів.

Скрегіт металу, схожий на крик.

Артур різко відштовхує цей образ.

— Це не було реально. Це фейк.

— Ти так думаєш, бо стер історію заїздів.

Під ногами знову спалахує світло.

Тепер чітко.

Дорога.
Світлофор.

І над усім — цифри, що горять кислотним червоним.

04:17

Артур стискає кулаки.

— Чому цей час постійно тут?

Вона дивиться на цифри.

— Бо це момент, коли ти втратив керування.

Він різко робить крок до неї.

— Я нікуди не їхав.

— Поїхав.

Її голос стає тихішим.

— Ти завжди тиснеш на газ, коли треба гальмувати.

Він майже впритул.

— Якщо ти частина мого мозку, я можу тебе видалити.

Вона піднімає очі.

У них відбивається нічне місто — розмите світло фар, як дороге боке на камері за мільйон доларів.

— Тоді чому ти досі не знайшов кнопку Delete?

Планета здригається.

Текстури під ногами стають прозорими.

Під ними — інший шар реальності.

Нічний проспект.

Дощ.

Білий Porsche.

І силует дівчини на переході, застиглий у світлі фар, як муха в бурштині.

Артур різко відступає.

Серце б’ється занадто швидко.

— Я… не тікав.

Пауза.

— Я просто не зупинився.

Вона мовчить.

А потім тихо каже:

— Ти знову їдеш.

Світ навколо тріскається.

Реальність розсипається на білий шум.

Він прокидається. Різко.

Наче його виштовхнули з глибини.

Повітря в кімнаті холодне. Тіло мокре, ніби щойно виплив з холодної води. Серце б’ється так сильно, що він відчуває кожен удар у горлі.

Темрява кімнати здається густою.

Артур лежить нерухомо кілька секунд, намагаючись зрозуміти, де він.

Стеля.
Вікно.
Слабке світло міста за склом.

Не планета.

Він повільно видихає.

Руки тремтять.

У голові світяться цифри: 04:17.

Він сідає і проводить долонею по обличчю.

Аварія з іншою машиною…

Можливо, це не сон.

Можливо, він просто не хоче її пам’ятати.

Можливо, тато-депутат не просто «вирішив питання».

Можливо, він купив синові нову пам’ять.

Але в ній виявилися биті сектори.