Глава 6

Спочатку він подумав, що просто вирубився.
Задрімав.

Бо вода у ванній усе ще текла.

Той самий звук.
Тонкий.
Стерильний.
Рівний.

Але плитки під спиною вже не було.

Поверхня під ногами ледь вібрувала — низьким гулом, як системний блок під піковим навантаженням.

Жива.
Тепла.
Чужа.

Артур різко вдихнув.

Повітря мало присмак озону й металу.

Він підняв голову.

Замість стелі над ним розтягнулася фіолетово-синя безодня.
Три крапки світла рухалися по ідеальній дузі.

Супутники.
Або очі того, хто цей світ кодував.

— Чорт…

Він різко підвівся і озирнувся.

Вона стояла там само.

Боса.
У світлій сорочці, що світилася в темряві, наче білий шум на екрані без сигналу.

Вітер ворушив її волосся.

Але Артур не відчував його шкірою.

Цього разу в її погляді не було ні страху, ні напруги.

Лише втома.

Глибока.
Як програмний збій, який неможливо пофіксити.

— Ти довго, — сказала вона тихо.

Її голос не розлетівся повітрям.
Він завібрував прямо в його черепі.

Артур стиснув кулаки.

Навіть тут він інстинктивно намагався тримати свій звичний фасад — фасад людини, яка завжди контролює ситуацію.

— Де я?
Що це за локація?

Вона не відповіла.

Зробила крок.

Ще один.

І подивилася прямо йому в очі.

Так дивляться на розбиту дорогу машину — коли вже ясно, що дешевше утилізувати, ніж лагодити.

— Чому ти знову поїхав?

Слово впало між ними, важке, як броньований «Брабус».

Артур напружив щелепу.

— Що значить «знову»?

Вона мовчала.

Тільки дивилася.

І від цього погляду в нього раптом пересохло в горлі.

— Я тебе не знаю.

— Знаєш.

— Ні.
Ти — глюк. Галюцинація від перевтоми.

Вона повільно похитала головою.

— Ти просто не хочеш пам’ятати свою траєкторію.

Земля під ногами здригнулася.

По поверхні побігли тріщини — гострі, як бите скло екранного модуля.

Світло виривалося крізь них.

Біле.
Пульсуюче.

Наче живий код, що намагається переписати реальність.

Артур схопився за скроні.

І тоді прийшли кадри.

Рвані.

Засвічені.

Фари, що випалюють сітківку.
Дощ, який перетворює лобове скло на рідке дзеркало.
Глухий, м’ясистий удар металу об метал.
Скрегіт.

Запах пороху від подушок безпеки.

Те саме перехрестя.

Але кузов інший.

І кут удару інший.

Смерть у різних комплектаціях.

З тим самим фіналом.

Артур різко вдихнув.

— Що це за лайно…

Вона дивилася на нього з дивною сумішшю жалю і злості.

— Бачиш?

Він опустив руки.

Світ навколо почав розшаровуватися, як пошкоджений файл.

— Я…

— Ти не вперше там.

Тріщини під їхніми ногами розширилися.

Світло рвалося назовні.

Артур відчув, як поверхня під ним починає тягнути вниз, у глибину білого шуму.

— Що це означає?!

Його голос прозвучав так, ніби це був чужий запис.

Вона зробила ще один крок.

Майже впритул.

— Ти кожного разу думаєш, що встигнеш.

Його серце збилося з ритму.

— Кожного?

Вона на мить заплющила очі.

А коли відкрила — подивилася на нього так, ніби знала відповідь, яку він боявся почути.

— Поки що.

Поверхня планети розкололася.

Світло накрило його.

Простір розсипався на пікселі.

Артур різко розплющив очі.