Глава 5

Ніч швидкості

Київ. Тепла травнева ніч.

Набережна біля Річкового вокзалу перекрита десятком іномарок, вартість яких перевищує бюджет середнього українського міста. Молодь у Dolce & Gabbana та Philipp Plein розслаблено курить кальяни біля капотів, чекаючи головної події ночі.

Раптом гул натовпу згасає.

З боку Поштової площі лунає агресивний, сухий «відстріл» вихлопної системи.

Через секунду в коло світла влітає білий Lamborghini Aventador.

Машина зупиняється з ідеальним заносом — за міліметр від ніг організатора. У повітрі пахне паленою гумою Pirelli.

На секунду западає тиша.

Двері-крила повільно піднімаються.

З салону виходить Артур Воздвиженський.

Білосніжна сорочка, розстебнута рівно настільки, щоб було видно золотий ланцюг. Окуляри Cartier він знімає повільно, розглядаючи присутніх так, ніби вони масовка у фільмі про нього самого.

— Воздвиженський приїхав… — проходить шепіт по натовпу.

Один із наближених підбігає з пляшкою елітного шампанського.

Артур лише ледь помітно хитає головою.

Його погляд спрямований на суперника — сина нафтового магната, що стоїть біля свого Mercedes-G-Class, переробленого до рівня монстра.

— Чув, ти поставив на кон свій новий «Гелік», — голос Артура оксамитовий, але холодний. — Сподіваюся, документи в бардачку. Не люблю витрачати час.

Організатор нервово посміхається.

— Артуре, правила…

— Правила тут встановлюю я.

Він дістає пачку купюр і кидає її на капот.

— На розігрів.

Натовп вибухає криками.

Нічний проспект Перемоги перетворився на злітну смугу.

Довга пряма блищить під жовтими ліхтарями, мов розплавлений свинець.

По обидва боки дороги — десятки машин і сотні глядачів.

Артур сидить у кокпіті Aventador, наче пілот винищувача.

Режим Corsa.

Підвіска кам’яніє. Вихлоп відкривається на повну.

Салон наповнює лють V12.

Організатор піднімає руки.

— Один.

Артур притискає газ наполовину.

Тахометр тремтить на 5000.

— Два.

Погляд у дзеркало.

Фари «Гелендвагена» світять прямо в очі.

— Три.

Хустка падає.

Світ вибухає.

Lamborghini рветься вперед.

100 км/год за 2.9 секунди.

Артура втискає в крісло.

Повітря свистить у щілинах вікон.

Перші сто метрів «Гелік» тримається поруч завдяки божевільному крутному моменту.

Артур лише холодно посміхається.

180.

181.

Попереду — цивільні машини.

Щілина між фурою та відбійником — рівно два метри.

— Артуре, ти здурів?! — кричить рація.

Він не гальмує.

240 км/год.

Lamborghini проходить за міліметр від дзеркала фури.

Повітряний потік хитає багатотонну машину.

У дзеркалі суперник б’є по гальмах.

— Слабкодухий, — тихо каже Артур.

На фініші біля метро Шулявська він уже йде один.

310 км/год.

Гальма.

Машина завмирає перед натовпом.

Диски світяться малиновим.

Двері-крила знову підіймаються.

Натовп скандує його ім’я.

А в очах Артура — лише нудьга хижака, який знову не знайшов гідного суперника.

Сорок поверхів над нічним Києвом.

Панорамні вікна. Місто світиться, мов плата мікросхеми.

Артур заходить у квартиру.

Кидає ключі на скляний столик.

Після реву двигуна тиша б’є по вухах.

Він знімає сорочку, падає на диван Minotti.

Очі заплющені.

Адреналін ще гуде в крові.

Вібрація телефону.

Віб-віб.

Артур не відкриває очей.

Віб-віб.

Він бере смартфон.

На екрані — повідомлення з геолокацією.

«Зашквар».

Закритий чат «Верхівки».

Його люди.

Його тусовка.

Він набирає номер.

— Я ж сказав: тему закрито. Які ще розборки?

На тому кінці паніка.

Чужі з лівого берега побили сина начальника митниці.

Серед тих «чужих» — діти дипломатів.

Якщо почнеться бійка, це буде скандал.

Тусовка чекає на Воздвиженського.

Бо без нього вони — просто налякані діти з золотими картками.

— Дегенерати… — тихо каже він.

Він мусить їхати.

Статус — це клітка.

Паркінг.

Темрява.

Артур не бере Lamborghini.

Замість нього — Brabus 800.

Чорний, матовий, важкий, як танк.

Двигун запускається глухим ударом.

Вулиця порожня.

Світлофори миготять у нічному ритмі.

140.

141.

У голові шумить лють.

— Чому я маю виправляти їхні факапи…

Перехрестя.

Центр.

Порожньо.

Світлофор різко перемикається на червоний.

Артур бачить його.

Але нога не рухається.

Червоний — для інших.

Для масовки.

Газ у підлогу.

І раптом — силует.

Дівчина.

Боса.

Посеред переходу.

На секунду здається, що вона дивиться прямо на нього.

Артур кліпає.

Порожньо.

Наступної миті він різко смикає кермо.

УДАР.

Метал об метал.

Подушки безпеки вибухають білим димом.

Світ стає рваним.

Десь далеко — сирени.

Його рука тягнеться до ключів, але пальці не слухаються.

На панелі блимає годинник.

04:17.

Він дивиться на порожній перехід.

І раптом чує ледь помітний шепіт.

— Не відпускай.

Артур різко обертається.