Глава 4

Телефон знову завібрував.

Коротко. Сухо. Електричний імпульс замість мелодії.
Це був не дзвінок. Повідомлення.

Артур сидів на холодній плитці у ванній, спершись спиною об стіну. Тонка цівка води текла з крана — він навіть не пам’ятав, коли активував сенсор.

Екран смартфона світився на підлозі, пропалюючи темряву, наче активований детонатор.

Артур дивився на нього кілька секунд.

Наче якщо не торкнутися — текст не стане реальністю.

Телефон знову здригнувся.

Він підняв його.

Одне повідомлення на порожньому фоні:

Ми знаємо, що ти зробив.

04:17

Ні номера.
Ні аватара.
Ні історії чату.

Тільки ці слова.

Пікселі ніби в’їдалися в сітківку.

Холод повільно піднявся вздовж хребта, витісняючи залишки адреналіну.

— Чорт… — Артур провів мокрою долонею по волоссю.

«Може, фейк».

«Може, хтось бачив».

«Може… камери».

Камери.

Серце вдарило сильніше.

Перехрестя.

Білий перехід.

Темна постать.

Удар, від якого здригнулася вся підвіска.

Артур різко заплющив очі.

Ні.

Не думай про фінал.

Згадай початок.

Ніч стартувала ідеально.

Швидкість. HUD на лобовому склі миготів попередженнями швидкості, які Артур давно вимкнув у налаштуваннях.

Неонові рекламні голограми ковзали по лобовому склу:

Upgrade your body — кредит без перевірки ДНК.

Низькочастотне ревіння форсованих двигунів.

Вони ганяли по об’їзній, як завжди: п’ять машин, три мільйони криптокредитів, які вже чекали на холодному гаманці.

Світ мажориків, яким надто нудно жити в межах закону.

І він.

Артур Воздвиженський.

Той, хто встановлює правила.

Той, чий голос вирішує, хто отримує транш, а кому пояснюють, чому його рахунок обнулено.

Перегони закінчилися близько другої.

Каса зібрана.
Адреналін спадав, залишаючи по собі лише втому.

Він поїхав додому.

Без клубів.
Без святкування.

Просто душ і темна кімната на сороковому поверсі.

Він майже встиг заснути, коли смартфон спалахнув ім’ям Костя.

Артур не відповів одразу.

Костя не дзвонить просто так.

Він узяв слухавку.

— Ти в мережі? — голос був напружений.

— Уже так.

— Приїжджай.

— Що сталося?

Кілька секунд цифрової тиші.

— Каса.

Артур сів на ліжку.

— Що з нею?

— Один із хлопців вирішив, що його частка замала.

Пауза.

— І він не один так думає.

Артур тихо видихнув.

Звичайна історія.

Великі гроші завжди породжують баги в лояльності.

А правила встановлює він.

— Де?

— Старе перехрестя біля набережної.

Артур глянув на годинник.

04:00.

— Я їду.

Місто майже спало.

Газ до підлоги.

Світлофори він навіть не помічав — вони миготіли жовтим, не встигаючи за його траєкторією.

Тільки один.

Той самий.

Перехід.

Тінь.

І удар.

Артур різко відкрив очі.

Телефон досі був у руці.

Повідомлення не зникло.

Ми знаємо, що ти зробив.

04:17

Він швидко відкрив інформацію про контакт.

Порожньо.

Ні номера.
Ні маршруту сигналу.

Система безпеки смартфона навіть не показала джерело сигналу.

Наче повідомлення з’явилося всередині операційної системи.

Артур відчув, як щось стискається в грудях.

— Хто ти, чорт забирай…

Телефон тихо клацнув.

Ще одне повідомлення формувалося повільно.

Літера за літерою.

Наче хтось друкував його просто зараз.

Артур дивився, не кліпаючи.

Текст сформувався.

Ти поїхав.

Але вона тебе бачила.

У ванній стало холодно.

Дуже холодно.
Нестерпно холодно.

Лампа над дзеркалом коротко мигнула глітчем.

Артур повільно підняв голову.

Десь далеко, за броньованим склом квартири, місто починало прокидатися.

І раптом він згадав деталь, яку намагався витіснити найсильніше.

Коли він натиснув на газ після удару…

…у дзеркалі заднього виду він побачив її.

Темна постать на асфальті.

Нерухома.

Але щось було не так.

Її очі.

Вони були відкриті.

І дивилися прямо на нього.

Телефон у руці тихо клацнув.

Нове повідомлення.

Артур опустив погляд на екран.

Вона ще жива.

І час на дисплеї завмер:

04:17

Телефон задзвонив.

Цього разу — справжній дзвінок.

Ім’я на екрані: Костя.

Артур відповів майже миттєво.

— Де ти? — голос Кості звучав дивно.

— Вдома.

Пауза.

— Ти не доїхав.

Артур нахмурився.

— Що?

— Ми чекаємо тебе вже двадцять хвилин.

Холод знову повернувся в груди.

— Костю… я був на перехресті.

Тиша.

Довша, ніж повинна бути.

Потім Костя сказав тихо:

— Артуре.

— Що?

— Яке перехрестя?

Артур подивився на телефон.

Повідомлення все ще світилося на екрані.

Вона ще жива.

І саме в цю секунду телефон знову завібрував.

Нове повідомлення.

Не їдь до них.