Глава 3

Він не пам’ятав, як доїхав додому. Пам’ятав лише ксенонове світло фар, що розрізало туман. Білу смугу пішохідного переходу. І щось темне, що виникло занадто пізно для гальм.

Удар був не гучний. Глухий. Наче хтось кинув мокру тканину на матовий капот. А потім — цифрова тиша.

Він почув її знову, коли зупинився біля хмарочоса. Двигун працював рівно. Голографічний інтерфейс на лобовому склі байдуже світився зеленим: «Маршрут завершено. Помилок не виявлено». Система вважала, що все в порядку.

Він сидів, не вимикаючи запалення. Пальці вчепилися в кермо так, що побіліли суглоби. «Вийди», — наказав собі. Не ворухнувся.

У дзеркалі заднього виду пульсували сині вогні сирени. Далеко. Далі по вулиці. Не за ним. Поки що.

Він різко заглушив живлення. Тиша стала фізичною. Вийшов із машини. Ноги здавалися чужими, ватяними. Повітря — холодним і липким, із металевим присмаком озону. Він повільно обійшов корпус.

На бампері — тріщина. Тонка, як капіляр. На капоті — ледь помітна вм’ятина, що  псувала ідеальну аеродинаміку.

І щось темніше за фарбу.

Щось, чого тут не мало бути.

Він різко відвернувся.

— Ні… — видихнув у холодну ніч.

Ні — не тому, що цього не сталося.
А тому, що цього не можна допустити. 

У голові, наче пошкоджені файли, почало розгортатися майбутнє:

Новини. Стрічки соцмереж.

Камери спостереження.

Адвокати батька. Суд.

Видалення з системи.

Кінець.

Він уперся долонями в дах машини. Дихай. Просто стабілізуй ритм. «Може, вона встала». «Може, це просто технічний збій». «Може, нічого серйозного».

Він підняв очі на вікна своєї квартири. Темні провали на сороковому поверсі. 04:17.

Смартфон завібрував у кишені. Невідомий номер. Рядок білих перешкод замість цифр. Він не відповів. За хвилину — знову. І ще раз. Вібрація віддавала в стегно, наче електричний розряд.

Він зайшов у під’їзд. Світло сенсорів спрацьовувало з затримкою, вихоплюючи його з темряви короткими спалахами. Квартира зустріла тишею.

Не роззуваючись, пройшов у ванну. Вмився крижаною водою.

Підняв голову до дзеркала. Звідти дивилися чужі очі. І раптом… на мить… зображення «пішло» глітчем. Йому здалося, що відображення запізнюється. Що за його власними зіницями розгортається фіолетове, важке небо. Надто близьке.

Він різко відступив, збиваючи флакон із полиці. Тиша. Та сама. Наче світ затамував подих перед перезавантаженням.

Телефон на стільниці знову спалахнув. 27 пропущених. Від номера, якого не існує.

Він повільно опустився на холодну плитку, притиснувши чоло до колін. І вперше дозволив собі подумати те, від чого тікав усі ці кілометри:

А якщо вона не встала?