Форма Нуль

Глава 2

Вона знала, що він знову прийде.

Тут не було годинників. Не було сходу сонця.
Тільки небо — занадто близьке, важке, як вода перед штормом, ніби система знову зависла на рендерингу пастельних хмар.

Вона стояла босоніж на живій поверхні й відчувала пульс під ногами.
Цей світ дихав повільно. Чекав.

— Ти знову запізнився, — сказала вона в порожнечу.

І він з’явився.

Ніби згусток повітря ущільнився, набув форми, рис, плечей. Обличчя — наче текстура ще не до кінця завантажилась. Він кліпнув. Виглядав розгубленим, як і минулого разу. Як і позаминулого.

— Ми знайомі? — спитав він.

Вона хотіла засміятися. Або заплакати. Тут це звучало однаково. Вона заплющила очі.

— Ти завжди це питаєш. Кожної сесії.

Він зробив крок до неї — і в ту ж мить небо над ними здригнулося.

Світ прорізало світло.

Не те, що з тріщин. Інше.
Різке. Болюче. Біле. Нестерпне.

Вона раптом почула звук.

Спочатку — далекий гул.
Потім — скрегіт.
Потім — удар.

І все розламалося.

Вона не впала. Вона від’єдналася.

Свідомість легко піднялася вгору, ніби тіло було лише оболонкою, яку система тимчасово вимкнула.

Внизу — асфальт.
Білий пішохідний перехід.
Розкидані книги.
Планшет із розбитим екраном, що ще миготів у калюжі, і її волосся, розсипане на темному покритті, наче обірвані дроти.

Світло фар різало темряву.

Вона бачила машину. Темну. З увімкненими габаритами. Двигун гарчав.

Він сидів за кермом.

Обличчя — бліде.
Очі — розширені.
Руки вчепилися в кермо так, ніби це могло скасувати секунду тому.

Їй стало холодно.

Він дивився вперед.

Не на неї.

І тоді вона зрозуміла:

Якщо він зараз натисне на газ — вона залишиться тут.

Назавжди. Ця версія її більше не завантажиться.

Десь у місті спалахнула голографічна реклама. Над перехрестям завис дрон. Світло миготіло, фіксуючи дані.

Світ навколо почав розчинятися. Звук сирени прорізав повітря. Хтось біг. Хтось кричав. Кадри втрачали чіткість.